«Я повинна була залишити рідне місто, відмовитись від вступу до бажаного університету та поїхати у невідоме», - українка про досвід життя у Канаді

24 лютого 2022 року повністю змінило життя українців. Росія спричинила одну з найбільших міграційних криз - через війну мільйони людей вимушено залишили свої рідні міста та домівки, виїхавши закордон. Країни, які прийняли та продовжують приймати українських біженців створюють спеціальні міграційні програми та грошові виплати. За словами уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця від початку повномасштабного вторгнення з України виїхало понад 14,5 мільйона громадян.

Однією з країн, що прийняла українців стала Канада. Країна має велику українську діаспору, та навіть незважаючи на це, держава відчинила двері для близько 100 тисяч українських біженців.

Дарина – вінничанка, яка виїхала до Канади під час війни, проте незабаром повернулась до України. Про труднощі, невдалий досвід та рішення повернутись додому далі в інтерв'ю з дівчиною.

Як для Вас почалося 24 лютого?

Не було чогось особливого. У цей день я знаходилась вдома, у Вінниці. Прокинулась вранці від десятків повідомлень у Вайбері, а коли прочитала, що почалась війна, спочатку відмовлялась навіть вірити в це.

Батьки вирішили, що у Вінниці залишатись небезпечно, тому спочатку ми поїхали до області, а вже через декілька місяців подались на канадську візу.

Як Ви вирішили їхати в Канаду? Чому обрали саме цю країну?

Це було рішення моїх батьків. На той момент я ще була неповнолітня, тому не мала чіткого права голосу. Так вийшло, що мама вирішила подати документи на візу, оскільки вважала, що так буде краще для нас. Важко було жити в умовах воєнного стану, тому ми подумали, що матимемо більше можливостей у деяких сферах життя.

У мене були грандіозні очікування від Канади, але це рішення було важке: я повинна була залишити рідне місто, відмовитись від вступу до бажаного університету та поїхати у невідоме. В Україні залишались моя сім'я та друзі, навіть зі своєю собакою було важко прощатись.

В якому місті Ви проживали? Чи сподобалось Вам?

Ми жили біля Калгарі, в невеличкому містечку.

Особисто для мене, воно було не дуже комфортним, я звикла зовсім до іншого. Також клімат цієї частини Канади мені взагалі не сподобався, адже наприкінці осені температура вже була близько -26 зі снігом, хоча через сухий клімат вона майже не відчувалась. 

З якими труднощами Ви зіткнулися по приїзду до Канади?

Перша і одна з головних перепон – це мова. Я доволі добре знаю англійську, але не на тому рівні, щоб вільно спілкуватись в англомовній країні. Акцент канадців для мене був важким на слух, але згодом я до нього звикла. Мама мови не знала взагалі, тому всі питання зазвичай вирішувала я.

Важко було орендувати житло та знайти роботу. Спочатку я ходила до школи, щоб закінчити дванадцятий клас, але згодом зрозуміла, що мені це не потрібно і влаштувалась на роботу, щоб допомогти мамі у фінансовому плані.

Медицина тут дуже дорога і якість набагато гірша, ніж в Україні. По приїзду ми навіть не могли зробити медичне страхування.

В нашому містечку не ходив громадський транспорт і всюди потрібно були ходити пішки. Наприклад, від нашого будинку до центру була відстань 7 кілометрів. Не було тут і деяких продуктів, які ми звикли бачити в Україні.

Чи легко було адаптуватись до тамтешнього життя?

Дуже важко. Впливала різниця в часі, яка не дозволяла мені повноцінно вчитись в університеті. Тут зовсім інший менталітет, а також нелегко було адаптуватися до клімату.

Ви вступили до українського університету?

Так, я подала документи і згодом дізналась, що вступила. Вчилася я на дистанційному навчанні, але з великою різницею в часі та роботою мені було дуже важко.

Цілий день я працювала на роботі, а вночі мене чекало навчання. Іноді я вичікувала певної години, щоб відправити завдання викладачу. Згодом я звільнилась з роботи і стало трошки легше.

Важко було порозумітися з однолітками чи просто тамтешньою молоддю?

Канада – це взагалі країна емігрантів. Ми всі були надзвичайно різні.

Якщо говорити саме про канадців, то з ними мені було складно знайти спільну мову. Спілкувалася я, в основному, з європейцями.

Чи був у Вас негативний досвід під час проживання у Канаді?

Робота стала моїм негативним досвідом. Коли я влаштувалася працювати баристою, мене не попередили про податки. Я знала, що вони тут є, але не такі великі. З моєї заробітної плати вираховували 45% податків.

Причому, в мами вираховували набагато менший відсоток, але причину ми так і не змогли з'ясувати.

Чим тебе вразила Канада?

Там дуже гарна природа. Неймовірні краєвиди та багато цікавих місць, де можна провести час, насолоджуючись спокоєм та багатствами природи.

Також мене надзвичайно вразило те, як канадці цінують час з сім'єю. На вихідних вони проводять час, присвячуючи його рідним: їдуть на прогулянки чи просто залишаються разом вдома, влаштовуючи різні сімейні посиденьки.

Чи здійснювались певні заходи на підтримку України?

Оскільки ми жили в невеличкому містечку, то тут не організовували якихось заходів на підтримку нашої держави. Я неодноразово чула, що такого роду івенти іноді проводяться у більш великих містах.

Лише на День прапора українці, які також проживали в нашому містечку, зустрілися і просто разом відсвяткували це свято.

Які відмінності в житті Канади та України ви помітили?

В Канаді виключно бюрократія. Якщо в Україні існує застосунок «Дія», який сильно полегшує життя, то тут на певні послуги треба мати близько десятка документів, довідок тощо.

Також я вже зазначала, що тут дуже великі податки. В Україні відсоток податку, який вираховують з заробітної плати працівника набагато нижчий.

Коли я навчалася в школі, то помітила, що програма тут набагато легша і не таке велике навантаження. В навчальних закладах немає дресс-коду, деякі учні навіть приходили в піжамі та тапочках і всі на це абсолютно нормально реагували.

Але взагалі відмінностей звичайно дуже багато: зовсім інший менталітет, клімат, медицина тощо. 

Наскільки мені відомо – Ви вже в Україні. Чому прийняли рішення повернутись?

Тому що я бачу своє майбутнє тільки в Україні. Я отримала навчання в Києві і важко було вчитись онлайн з такою різницею в часі. Я сумувала за своєю сім'єю та друзями, мріяла якнайшвидше побачити та обійняти їх.

Нам з мамою було морально важко в Канаді. Ми були там самі, абсолютно в чужому місті, де, нажаль, ми не почувалися щасливими. Думки про те, що час лікує і ми звикнемо давали певну надію, що все налагодиться, але ставало тільки гірше.

Рішення повернутись було також складним: на той момент в Україні вже були масовані обстріли та відключення світла. Ми розуміли, що вдома буде важко, але все ж вирішили повернутись. 

Які були емоції при поверненні додому?

Дуже хвилювалась, проте при посадці в літак стало легше. Це були непередбачувані відчуття, повернення додому було таким бажаним, що я не могла стримати сліз як опинилася у рідній Вінниці та зустрілася з сім'єю.

Раз і назавжди я зробила для себе висновок – немає нічого кращого за дім, де тебе завжди чекають.

Як Ви зараз почуваєтесь, перебуваючи в Україні? Не плануєте повертатись назад?

Я щаслива бути тут. Щаслива бути вдома. Звичайно, що тут свої складності, але вони є всюди, а з підтримкою рідних та друзів просто неможливо опускати руки. Зараз я просто насолоджуюсь моментами вдома, в моїй Україні.

Можливо, я ще повернусь до Канади, але вже тільки з туристичною метою. Переїжджати туди знову я більше не планую. Це був класний досвід, який багато чому мене навчив і я безмежно вдячна за цей період, хоч він був невдалим для мене.

Що б Ви порадили людям, які також планують переїжджати до Канади?

Морально приготуватись до цього. Перший час буде дуже важко і не тільки морально. Також необхідно мати певну «фінансову подушку», а також завчасно знайти житло та роботу.

Канада – це дійсно країна хороших можливостей. Нажаль, так вийшло, що моє перебування там стало для мене тільки чорною смугою життя, але не потрібно відштовхуватись тільки від мого досвіду. Там є доволі багато українців, які змогли реалізуватися, а труднощі існують всюди.

Для себе я вирішила, що мені краще в Україні і бачу своє майбутнє я тільки тут. Ми всі творці свого життя і тільки нам вирішувати як краще буде для нас.

Автор: Валерія Фургалець