«Все, що в тебе є – це вибір померти за кожного з нас…»: новий погляд на війну очима Сергія Жадана
Говорячи про український культурний простір, важко не згадати Сергія Жадана – українського письменника, перекладача, громадського діяча, а також фронтмена гуртів «Жадан і собаки» та «Лінія Маннергейма». Він є автором численних романів та поетичних збірок. Його творчість користується широкою популярністю серед українців, а літературна діяльність письменника відзначилася численними національними та міжнародними нагородами.
Жадан славиться своєю поезією про жінок та кохання, проте важливою темою в його творчості є також війна, про яку він почав писати ще в 2014 році.
Письменник є уродженцем міста Старобільськ, що на Луганщині, яке зараз знаходиться під окупацією російських військових, а більшу частину свого життя він живе у Харкові, який перебуває під постійними обстрілами країни-агресора. Ось, як Жадан описав постраждалий війною Харків в одному з інтерв'ю: «Зруйновані будинки, розбомблені цілі мікрорайони. Це трагедія, це біда. Це речі, які слід буде відновлювати. Але набагато важливіші речі – це ті, які відбуваються з нами усередині. Ми зараз кардинальним чином змінилися».
Як воєнні дії вплинули на творчість Сергія Жадана? Наша редакція зібрала уривки поезії митця про війну, які відкривають нові погляди на жахливі події в нашій країні.
«Солдатське взуття – саме для цих кам'яних доріг» («Життя Марії», 2015)
Солдатське взуття – саме для цих кам'яних доріг.
Господь двадцять років тебе муштрував та беріг,
тримав тебе в казармах, у піхотних військах,
вчив на своїх помилках – на біблії й на казках.
Господь вдихнув життя в твій бойовий протигаз.
Все, що в тебе є – це вибір померти за кожного з нас,
все, що в тебе є – це свобода загинути у бою.
Господь зніме з тебе жетон і всю провину твою.
Господь зніме з тебе взуття, зріже шнурівки ножем.
Взуття повинні носити живі, ми його збережем.
В цих болотах, на цій землі куди без міцного взуття,
без штабного паскудства, без артилерійського прикриття?...
Вірш про тяжку долю солдата. Про те, як важко нашим військовим дається ця боротьба не тільки фізично, а й морально. Жадан змалював у рядках навіть такі дрібні деталі, як важке взуття та кам'яна дорога.
«Візьми лише найважливіше» («Життя Марії», 2015)
Візьми лише найважливіше. Візьми листи.
Візьми лише те, що зможеш сама нести.
Візьми рушники та ікони, візьми срібні ножі,
візьми дерев'яні розп'яття, золочені муляжі.
Ми ніколи більше не повернемося сюди.
Ми ніколи більше не побачимо наші міста.
Візьми листи. Всі. До останнього злого листа.
Нам ніколи не повернутись до наших нічних крамниць.
Нам ніколи не пити з сухих криниць.
Нам ніколи більше не бачити знайомих облич.
Ми з тобою біженці. Нам з тобою бігти крізь ніч.
Як несподівано можна залишити все позаду і стати біженцем. Ці рядки про долю не одного мільйону українців. Люди вимушено залишали свої домівки, а в голові лише питання «Невже ми більше ніколи не повернемось?».
«Дихає ночі теплий звіринець…» («Тамплієри», 2016)
Дихає ночі теплий звіринець –
у темряві сплять птахи і тварини.
Чистить зброю молодий піхотинець,
чистить зброю, вбиває години.
Чистить її, говорить прокляття –
вагомі, як літери в телеграмі.
Гріє на серці срібне розп'яття,
підібране в православному храмі.
Слухає шум дощу за горою,
слухає сосен розгойданий осуд,
не випускає з рук свою зброю,
чистить її як церковний посуд.
Вірить, що вона йому стане в пригоді,
протягне крізь вирви та чорториї,
десь у душі, на самому споді,
розбудить удачу яка прикриє…
У цьому вірші митець зображує українського воїна – молодого піхотинця, що чистить зброю. Узагальнений образ військового, для якого його обладунок є не просто шматком металу, а й знаряддям захисту не тільки власного життя, а й життя побратимів та інших людей.
«Їй п'ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі» («Тамплієри», 2016)
Їй п'ятнадцять і вона торгує квітами на вокзалі.
Кисень за шахтами солодкий від сонця та ягід.
Потяги завмирають на мить і рушають далі.
Військові їдуть на Схід, військові їдуть на Захід.
Ніхто не зупиняється в її місті.
Ніхто не хоче забрати її з собою.
Вона думає, стоячи зранку на своєму місті,
що навіть ця територія, виявляється, може бути бажаною і дорогою.
Що її, виявляється, не хочеться лишати надовго,
що за неї, виявляється, хочеться чіплятись зубами,
що для любові, виявляється, достатньо цього вокзалу старого
і літньої порожньої панорами…
Перед нами постає образ дівчинки, яка лише зараз змогла усвідомити важливість рідного міста для неї. Вірш написано у 2016 році, проте від 24 лютого 2022 року, має особливий сенс для кожного українця. Адже хтось зміг зрозуміти, що для щастя треба небагато – бути вдома.
«З випаленими очима й залізом в ключиці…» («Антена», 2018)
З випаленими очима й залізом в ключиці
жити далі потрібна вагома причина.
І вона говорить йому, дивлячись в застиглі очниці:
не хвилюйся – тепер я буду твоїми очима.
Я завжди зможу дати якусь пораду.
Я оповідатиму, яка погода.
Я тебе надто люблю, щоби казати неправду.
Твоє небажання жити – просто погорда.
А він відчуває, що в тілі його забагато металу,
А він знає, як чорно буде йому до кінця його віку.
А він чує голоси тих, хто виходить з вокзалу.
А він знаходить сльозу, торкнувши мертву повіку.
І каже: тоді розкажи мені, чого я не бачу?
З чого зараз складається небо над нами?
Скажи, як ти переконуватимеш мою душу незрячу?
Скажи, як домовлятимешся з моїми снами?
Ти не бачиш, - говорить вона, - як нам бракує удачі,
як вперто протоптують стежку ранкові трамваї,
а ще не бачиш, як постаріли ті, кого ти бачив,
і як забувають про тих, кого вже немає.
Я зможу, - говорить вона, - бути легкою, як видих,
бути як звір, що нікому не вчинить кривди.
Єдине, чого не зможу –
зробити так, щоби ти забув про своїх загиблих,
щоби тобі не снились ті, хто ніколи не прийде.
…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом –
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.
Цей вірш про те, про що мовчать або майже не говорять. Діалог військового, що осліп та його коханої, яка тепер буде його очима. Ці рядки описують один із наслідків війни і те, як іноді важко боротись далі, як важко продовжувати жити, але головне – це не здаватися.
«Чекають вечора люди, схожі на равликів» (2022)
…Ми потребуємо дива, потребуємо льодяників надії,
дотиків радості, променів, що пробивають темряву.
Що ти візьмеш, малий равлику, вибираючись із згорілого дому?
Насамперед віру в те, що ти сюди неодмінно повернешся.
Упокорений час шаленців і втікачів.
Запекла віра тих, хто зійшов на вокзалі вигнання.
Завжди пам'ятати розташування меблів у батьківському домі.
Ховати в кишені ключі, як засушену квітку.
Ось ця дорога – нині позначена безголоссям,
ночівлі ці – подорожні, поміж дощем і тишею.
Будьте мужніми, равлики, будьте гідними цієї мандрівки,
ви – позбавлені дому, проте не позбавлені серця.
Свіжі рядки, написані в 2022 році. Про те, що не потрібно втрачати віру, навіть, коли щось втрачаєш. Поезія, яка закликає бути сильними, адже ми повинні залишатися людьми, незважаючи ні на що. Бо позбавляючи нас матеріальних ресей, нас не позбавляють серця та душі.
Війна триває і, звичайно ж, вона породить ще багато віршів. Сергій Жадан висвітлював цю проблему у віршах значно раніше і продовжує зараз, коли це стосується вже кожного з нас. Митець допомагає Україні не тільки на культурному фронті, а ще й бойовому, регулярно допомагаючи ЗСУ. І у ці важкі часи важливо пам'ятати слова Сергія Жадана:
«Ми живемо у спрощеному світі: є ворог, є ЗСУ, і ми всі маємо підтримувати ЗСУ, тому що ця «стіна» зберігає наше життя. Це дуже спрощений, але дієвий меседж», - письменник в інтерв'ю для «Forbes».
Авторка: Валерія Фургалець