"Винним себе не визнаю": історія життя письменника, яке обірвалась так само несподівано, як і його останній роман
123 роки тому, 2 лютого, народився Валер'ян Підмогильний – видатний український письменник і перекладач, екзистенціаліст і романтик. Про ці та інші грані особистості прозаїка доби «Розстріляного відродження», ранні роки, творчість, арешт, останній незакінчений роман і розстріл – далі в матеріалі.
В шкільні роки майбутній письменник був фанатом детективів і писав власні історії в шкільний журнал, які підписував псевдонімом Лорд Лістер. Тож якби це гобі не минулось в старших класах, Валер'ян Підмогильний замість стати автором першого українського урбаністичного роману, цілком міг би стати, наприклад, наступним Едгаром По.
Також цікаво, що один з найбільш інтелектуально заглиблених письменників в українській літературі 20-30 років так і не отримав вищої освіти. Підмогильний навчався в Катеринославському університеті на математичному та юридичному факультетах, проте через фінансові труднощі так і не закінчив навчання, хоча мав глибокі знання з математики.
В буремні двадцяті роки минулого століття, поки на вулицях гриміла Українська революція письменник писав перші оповідання та переклади з французької, яку вчив самотужки (його переклади Бальзака, Вольтера, Дідро, Гюґо, Дюамеля й досі вважаються неперевершеними й перевидаються багатьма українськими видавництвами). А коли Підмогильному було лише 19 світ побачила його перша книжка з амбітною назвою «Твори. Том 1».
Згодом Підмогильний переїздить до Києва, де знаходить дружину, видавців та однодумців. І стає одним з організаторів літературного об'єднання МАРС, до якого входили такі талановиті митці, як Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка, Євген Плужник, Дмитро Фальківський.
А 1928 року виходить друком «Місто», якому судилося стати головним романом української літератури XX століття.
Потім були відрядження за кордон – Німеччина, Чехословаччина, Франція. Здавалося удача була на його боці, та коли Підмогильний повернувся, виявилось, що настрої в радянському суспільстві за цей час стрімко змінились. Тепер його твори майже не друкують, а наступний роман «Невеличка драма» так і не видали окремою книжкою, лише опублікували в журналі.
«Щодо Романів, то один [син] бігає, а другий [твір] ще лежить, навіть останні дні сильно був занедужав. … І от мучився, на рядок по цигарці викурював, сам впадав у розпач, сам збентеження зазнавав і нарешті оце вибрьохався із цієї ковбані на чисте місце дії. А що виходить – не знаю. Може навіть чортзна-що виходить, але я всіх сил докладаю, щоб "учуднити" кохання і приплутати до нього безліч сторонніх справ. Словом, цього місяця кінчу й повезу до видавництва, бо гроші треба сильно» – Підмогильний про роман «Невеличка драма» в листі до Євгена Плужника.
Отож він переїздить до Харкова, де активніше береться до перекладів, щоб заробляти на життя. Там Підмогильний разом з дружиною та сином оселяється в письменницькому будинку "Слово", який згодом отримає прізвисько «Крематорій», а потім «ДПЗ» — «Дом предварительного заключения».
Його сусідами були Остап Вишня та Наталя Забіла, Микола Куліш. Третину кімнати Підмогильного займав велосипед. Син Миколи Куліша згадував:
"Ми з Підмогильними були зв'язані "велосипедно", бо я в нього завжди позичав велосипед "Україна", а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привести й не зламати. Навіть тоді, коли я й ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний, усміхаючись, сказав: "Мабуть, далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив".
За Підмогильним і його друзями з МАРСу почали стежити радянські органи: інформатори переказували їхні розмови, чекісти перехоплювали пошту. Почалися перші арешти його друзів, серед яких були поет Дмитро Фальківський, новеліст Григорій Косинка, поет і драматург Кость Буревій. Пізніше в 1934 році їх і ще 25 в'язнів розстріляють у катівні НКВД.
В самому ж будинку «Слово» репресували мешканців 40 квартир із 66. Розстріляли 33 особи.
А 1933-го року там застрелився Микола Хвильовий. Підмогильний разом з Бедзиком і Йогансеном виносили тіло друга з будинку у міліцейську вантажівку.
Після цього він в оповіданні «З життя будинку» написав страшне передчуття
« …Класовий ворог, це в нас на кожному заводі й у кожній установі ніби штатна посада, яку хтось та повинен займати…».
Тоді на вулицях вже починався голод. Підмогильний ініціював створення у "Слові" їдальні для письменників, закуповував продукти, робив запаси. По два обіди на сім'ю, хліб – за картками, по два тоненькі шматочки на кожного, тоді це рятувало багатьох.
8 грудня 1934 року Валер'яна Підмогильного було заарештовано за звинуваченням у приналежності до терористичної організації, що нібито мала на меті тероризувати членів партії.
Відстоювання власної ідентичності та бажання висловлювати та боронити свою позицію – ось справжні злочини на думку радянського союзу.
У відповідь на всі обвинувачення Підмогильний заявляв: «Винним себе не визнаю». Але допити ставали все більш жорстокими й за місяць, під тиском слідства він зізнався в усіх гріхах, що йому приписувала радянська влада, за умови що йому дадуть закінчити останній роман.
«Бо цей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще ніхто не говорив у літературі", – сказав він слідчому.
Свого часу цією інформацією з літературознавцем Леонідом Череватенком поділився мистецтвознавець Григорій Майфет, який сидів з Підмогильним в одній камері.
Він також згадував слова слідчого, що вів справу Підмогильного:
«Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим».
Здавалось, це вже кінець, але і в нелюдських умовах ізолятора Підмогильний продовжував писати. Його останній роман – «Повість без назви…» – дійшов до нас незакінченим і ми так і не дізнались чи знайшов Андрій Городецький свою таємничу кохану. Та все ж існують припущення, що письменник таки дописав твір, а Андрій таки отримав своє "довго та щасливо" з прекрасною незнайомкою у продовженні історії, а рукопис цей дотепер зберігається в якомусь запилюженому архіві НКВД (укр. НКВС).
3 листопада 1937 року було ухвалено рішення розстріляти 1111 соловецького в'язня в урочищі Сандармох. Серед них був і Валер'ян Підмогильний. Йому виповнилось 36.
Так радянська влада відсвяткувала 20 річницю Жовтневого перевороту.
Радянська влада роками брехала рідним про причини загибелі. Так дружині письменника повідомили, що він помер у 1941 році від раку печінки.
Пізніше рідні письменника отримали документ, що Валер'яна Підмогильного реабілітовано, а справу закрито «за відсутністю складу злочину».
Пройшло 19 років перш ніж його реабілітували, а тоді ще через 33 роки в Україні перевидали його твори, вперше після загибелі письменника.
У своїх творах Підмогильний майстерно препарує людську душу, використовуючи слово, як скальпель. Письменник не замикає персонажів у рамки свого часу, а радше описує універсальні проблеми суспільства. Його читаєш, подумки сперечаючись чи погоджуючись з героями, розділяєш з ними життєві досвіди та висновки. В його творах не знайдеш затягнутих описів чи зайвих уточнень, а історії настільки поглинають, що інколи складно повернутись в реальність власної кімнати з брукованих вулиць Києва початку минулого століття.
Валер'ян Підмогильний не підходив на роль пересічного громадянина совєцького союзу, «малєнького чєлавєка», що підкоряється системі, прагнув змін і цим був небезпечний для тоталітарного режиму, а тому підлягав знищенню.
Радянська влада помилково вважала, що вбивши письменника знищить і його культурний спадок. Та його слово, повне неоціненної мудрості повернулось до нас зі стін камери Жовтневого палацу і лишиться цього разу назавжди.
Авторка: Софія Полєно