Василь Стус: історія нездоланного патріотизму та життєвого спротиву «людини без шкіри»
Василь Стус – український поет-шістдесятник, один з лідерів дисидентського руху. Він – справжній приклад патріотизму та символ нездоланності українця-поета, громадянина. Був два рази засуджений за «антирадянську пропаганду», проте скільки б над ним не знущалися, скільки б не ламали його дух, він залишився вірним патріотом України до кінця життя. Поет завжди мріяв про вільну та незалежну Україну, але він так і не побачив, що його мрія здійснилась. Василь Стус загинув незадовго до проголошення незалежності нашої держави.
Митець мав нелегке доросле життя, проте ніколи не припиняв боротись. Його «війна з владою» коштувала йому життя. Тож як Василь Стус увійшов в українську історію?
Після закінчення школи Василь бажав стати журналістом і спробував вступити до Київського університету, проте не вдалося – поету сказали, що він замолодий. Він повернувся на Донеччину і закінчив історико-філологічний факультет Донецького педінституту, а згодом працював учителем української мови та літератури у Горлівці.
Зараз Донецький університет носить ім'я поета – Донецький національний університет імені Василя Стуса, Через російсько-українську війну тимчасово базується у місті Вінниця, рідній області українського поета.
Василь Стус майже все своє життя боровся проти радянської влади. Він протестував проти відновлення культу особи, проти політики денаціоналізації та обмежень свободи слова, прагнув свободи та ненавидів зло. Його доросле життя супроводжувалося переслідуваннями, обшуками, допитами, ув'язненнями та засланнями. Репресіями намагались змінити його позицію, змусити «стати на шлях виправлення», та Стус залишався непохитним у своїх переконаннях. Одним із сенсів його життя була любов до України, якій він присвячував рядки своїх віршів:
О краю мій, коли тобі проститься
крик передсмертний і важка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Василь Стус боровся також за права людей. У 1965 році на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» разом з іншими представниками дисидентського руху протестували проти арештів української інтелігенції. Саме тоді і пролунав доволі відомий заклик Стуса – «Хто проти тиранії – встаньте!». Після цього вчинку поет втратив роботу та був відрахований з аспірантури. Відомі також і його листи до Президії спілки письменників, у яких він захищав В'ячеслава Чорновола та листи редакторові журналу «Вітчизна», де він критикував виступи проти Івана Дзюби.
«Людина без шкіри» - так називали Стуса друзі, бо він не вмів пристосовуватись до життєвих обставин і завжди бив правдою прямо в обличчя. Лікар-психіатр Семен Глузман, який провів двадцять днів зі Стусом у камері київського КДБ, також зазначив: «Василь Стус – це людина без шкіри, яка гостро відчувала фальш, брехню і чужий біль».
Творчість Стуса не пропускали до друку радянські видавництва через його громадянську позицію. Збірки поета друкувалися закордоном, а у 1970 році Чорновіл започаткував у Львові нелегальний часопис «Український вісник», у якому публікували вірші Василя. Творчість була невід'ємною частиною життя українця – він писав, перебуваючи у неволі, писав вірші попри заборону, продовжував творити навіть з погіршеним самопочуттям.
За межами радянської України поширювалися також його протестні листи, які згодом з'являлися у демократичній пресі. Це стало однією з причин першого арешту Стуса.
12 січня 1972 року поета вперше заарештували, а через декілька місяців суд виніс вирок, у якому його засудили до п'яти років ув'язнення та трьох років заслання. Тоді відбувалася хвиля «різдвяних» арештів українських дисидентів, яка закарбувалась в історії як операція «Блок» або «арештована коляда». Стуса звинуватили у антирадянській пропаганді та зв'язками з націоналістичними організаціями закордоном, а його любов до своєї держави розцінили як націоналізм. До кримінальної справи додали 14 віршів та 10 правозахисних літературознавчих статей.
"Судові процеси 1972-73 рр. на Україні — це суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу", - зазначив Стус у своєму публіцистичному листі «Я обвинувачую».
У засланні ледь не всі рукописи поета відбирались та були під загрозою знищення. У цей час у Стуса почались проблеми зі здоров'ям. За час першого ув'язнення та заслання зміг укласти збірку «Палімпсести», яку у 1986 році планували висунути на Нобелівську премію. Проте точні факти про номінацію Стуса відсутні.
1979 року Василь повернувся до Києва та вступив до Української Гельсінської групи правозахисників. Стус виступав на захист репресованих членів групи:
Але голови гнути я не збирався, бодай щоб там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину («З таборового зошита», 1983).
Згодом митець написав заяву про відмову від радянського громадянства, оскільки вважав себе несправедливо засудженим та зазначив, що обстоювання демократичних цінностей не сумісне з радянською системою.
В травні 1980 року Стуса знову заарештували. Від адвоката відмовився, проте захищати звинуваченого призначили Віктора Медведчука, який підтвердив «злочини» поета та заявив, що він «заслуговує покарання». Василя Стуса визнали особливо небезпечним рецидивістом і засудили на 10 років таборів особливого суворого режиму і 5 років заслання.
Під час відбування покарання тримав голодування, страждав від утисків адміністрації та позбавлення побачень, написав 250 віршів та 250 перекладів, з яких мали скласти книгу, яку поет назвав «Птах душі», проте всі рукописи конфіскували. Згідно з офіційною відповіддю на запит рідних, вони знищені у зв'язку з ліквідацією табору, хоча повторно цієї інформації влада не підтвердила.
Другий арешт став останнім для Стуса – загинув він в ніч з 3 на 4 вересня, не доживши до кінця відбуття терміну. Незадовго до смерті він знову оголосив голодування, яке назвав «голодування до кінця». Помер митець у карцері, куди його кинули за читання книги, визначивши цей вчинок як «порушення режиму». Тіло до України привезли тільки через 4 роки. Стуса перепоховали у Києві на Байковому кладовищі разом з іншими українськими дисидентами.
Як добре те, що смерті не боюсь я,
і не питаю, чи тяжкий мій хрест,
що перед вами, судді, не клонюся
в передчутті невідомих верст.
У 1990 році Прокуратура УСРС написала протест до судової колегії в кримінальних справах Верховного Суду УРСР, в якому закликають до скасування вироку відносно Василя Стуса , а провадження у справі закрити за відсутністю в його діях складу злочину. 2 серпня 1990 року судова колегія в судовому засіданні задовольнила протест Прокуратури УРСР. Поета визнали невинним вже після його смерті. Згодом родичам Стуса повернули і всі речові докази справи, серед яких і поезії митця.
Василь Стус увійшов в українську історію як визначна постать у боротьбі за демократію та людські права. Митця посмертно нагородили званням «Герой України» у 2005 році.
У своєму зверненні до читача у 1969 році Василь зазначив: «Поетом себе не вважаю. Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі». На його творчості виховують українців, а його поезія знайшла своїх шанувальників у сучасному світі. У 2019 році вийшов фільм «Заборонений» про життя поета, а Вахтанг Кіпіані уклав збірку документів з архіву колишнього КДБ УРСР, яка отримала назву «Справа Василя Стуса».
Василь Стус назавжди залишиться одним з найяскравіших прикладів нездоланності патріотизму та бійцем не одного фронту, тож не забуваймо його слова:
«Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість зливається з криком його нації»
Авторка: Валерія Фургалець