В контексті життя і попри війну: яким ми запам’ятаємо 2023 рік у спогадах українців, які вплинули на його історію
Святкова атмосфера у 2023 році має свої особливості в контексті воєнних реалій. Побутові традиції, звичаї та родинні цінності переплітаються з необхідністю адаптації до непередбачуваних обставин. Звідси виникає питання: "як війна формує новий образ святкування?", адже українці знаходять способи об'єднання та підтримки один одного, попри виклики та посягання на їх безпеку.
Наш матеріал – про глибоке розуміння того, як війна визначає не лише соціальний та культурний контекст України, але й переживання та вираження святкування Нового Року серед українців. Через призму осіб, які вносять вагомий внесок у суспільство, ми розглянемо, як вони адаптуються, які виклики долають та як формують нові традиції, впливаючи на загальний портрет країни.
Українські захисники стали втіленням нашого вільного сьогодення. У їхній нескореній праці, вони виявляють те, що не завжди можна виразити словами – відданість принципам, які формують нашу національну ідентичність. Однак, важливо розглядати наших захисників не лише як героїв з надзвичайними можливостями, але і як звичайних людей, які, подібно кожному з нас, зазнають втрат, переживають розчарування, ламаються під вагою випробувань, а потім, попри все, знаходять силу оновитися наново.
Лісовець Віталій – наш перший герой, військовий з Рівненщини, що долучився до Збройних Сил України у вересні 2022 року. Однак восени 2023 року його шлях перетнуло важке випробування – отримані поранення обох рук. І хоча Віталій зазнав фізичних ран, його патріотичний дух залишається невразливим.
"По щирості, то моє власне ставлення до свят зовсім не змінилося. Для мене, як така, дата, не відіграє особливої ролі, адже я хочу лише одне – щоб настала перемога. Хоча, для військових — свято що є, що немає... Я зміг зберегти у собі те світло, яке було до повномасштабної війни. Звичайно, свята сприймаються не так, як колись. Бо коли ти стоїш в окопі зі зброєю в руках, то про свята думаєш зовсім віддалено, але коли я потрапив додому після поранення, то свята знову набули для мене сімейної атмосфери та душевного спокою. Хоча всередині душі мені важко, знаючи, що десь там хлопці зараз мерзнуть. Нам всім потрібно бути реалістами. Війна затягується. Перспективи будуть, якщо буде підтримка. Нам потрібно більше зброї, дронів, оснащення. Я дуже дякую людям, які донатять, бо це важливо. Без вас було б набагато важче. Звичайно, що хочеться миру, перемоги України. Дай Боже, будемо сподіватися! Слава Україні!"
Цьогоріч ми навчалися мистецтву "бути підтримкою". Ми невпинно шукали нові підходи, аби стати гідним тилом для наших захисників. Ми занурювалися в роботу не лише для власного самовираження, але й для того, щоб відчувати свою важливість і мати ресурси для цього. Попри особисті втрати, ми продовжили жити, аби не допустити інші. Наша наступна героїня Ксенія Гришина – військова психологиня, діяльність якої стала важливим чинником у формуванні контексту життя для багатьох українців у цьому році, насамперед для захисників.
"Ну що, настав час підсумовувати 2023 рік: що мені приніс 2023? По-перше, це болючу втрату, наречений сестри загинув у Соледарі. Пряме попадання уламком без шансів. Він був дуже світлою та доброю людиною, з 24 лютого пішов добровольцем, на війні навіть піклувався про собак і котів, не кажучи вже про побратимів. Було дуже важко морально, треба було підтримати сестру, вона була на межі, сильно кохала... І тоді я зрозуміла, що не можу її реабілітувати, треба знайти військового психолога, того, хто допоможе пережити біль втрати. І я, на жаль, таку людину не знайшла. Тож вирішила, що треба швидше йти на курси та розбиратись у військові темі. Я волонтерити почала через пів року після початку повномасштабної, як повернулася з Польщі, сама я з Харкова і вивезла свою на той час 1,5 річну дитину. Евакуація була виснажливою, ще більшим стресом виявилася ніж війна. Майже 58 годин дитина була на руках. Тож після повернення для нього і його бригади я постійно робила збори. Допомогти морально часу у них не було, але забезпечити їх чимось корисним не менше важливо, до того ж вони так відчували підтримку і їх тішило, що про них піклуються. Після смерті зятя я не опустила руки та волонтерити почала як фізичною роботою на складі, так і в соціальних аспектах. Зараз вдалося вже допомогти військовим починаючи від амуніції, дронів, рацій, квадроциклів, та інших необхідних речей на полі бою. 2023 приніс мені багато добрих людей. Зараз я більше розумію людей, які до мене звертаються, бо деякі ситуації сама пережила. Вірю, що скоро все зміниться, але в наших силах врятувати якомога більше військових. Гідне забезпечення для них – це більше шансів на виживання, тож закликаю всіх включитися, поки не пізно, бо вони ворога стримують своїми життями. Нам треба Україна, бо чого варта земля якщо на ній немає кому жити?… Так, жорстоко, але всі мають зрозуміти, що кожен день війни – це відібрані життя та зруйновані долі. 2023 дав мені повну переоцінку серйозності ситуації."
Продовжилась цьогоріч і невпинна боротьба за наших захисників, які вже другий рік перебувають у російському полоні. Зусилля громадянського суспільства виявились вражаючими: десятки гучних акцій, унікальних перфомансів та соціальних ініціатив були проведені для того, щоб привернути увагу спільноти до проблеми полонених військових. Родичі наших захисників виступили не лише як окремі групи, але й об'єдналися в єдиний величезний ланцюг зв'язку, який мовив на усю країну та навіть за її межі.
Цей рік присвятила боротьбі за полонених і наша героїня Олександра Ряба. На питання про те, "Хто в тебе там?", дівчина відповідає з впевненістю: "У мене там всі".
"Як би боляче та прикро не було, але чим більше часу минає, тим більше суспільству байдуже. Спочатку, коли наші захисники були в Маріуполі та розгортались події на "Азовсталі", вся країна голосно кричала «Азов – це всі ми». Зараз, коли минуло вже півтора року, люди не хочуть навантажувати себе негативом, поганими новинами. Позитивний вплив на людей є, на жаль, відсоток дуже маленький, але є. Дехто пише та починає заглиблюватися більше (скільки місяців в полоні, яка кількість захисників у ворожому полоні). Публікуючи кожного дня по 2-5 нагадувань про полонених, це так чи інакше впливає на людей. Звісно більшості набридає, але є ті, хто все ж таки починають самостійно робити такі нагадування, виходити на акції тощо. Я завжди кажу, що в мене все добре, бо гірше ніж нашим хлопцям в полоні бути не може. Але звісно дуже боляче та важко морально. Я стала сталевою внутрішньо, там порожнеча, глибока прірва, розчарування. Ти наче камінь, який нічого не відчуває крім болю. За цей рік боротьби я впевнилась, що, на жаль, в нашій країні є і буде два світи: ті, в кого болить, і ті, кому байдуже.
Але за цей рік, завдяки боротьбі, у мене з'явились прекрасні люди – рідні полонених, які є світлом у моєму житті. Я готова повторювати сотні тисяч разів, що моїм відкриттям – є мої жінки. Сталеві та, на жаль, сильні через цю боротьбу жінки. Чому на жаль? Бо я би віддала багато чого, щоб всі ці жінки нарешті обійняли своє щастя. Це образ незламності та тендітності одночасно. Кожну акцію, кожне нагадування, кожен день – це все вони. Жодного дня, щоб вони жили своє життя, бо зараз вони існують…
Як би хто не казав, що «свято потрібно для дітей», «ну ялинку беремо для дитини», «ліхтарики для діточок»… Нічого з цього не вважаю необхідним саме під час війни. Діти повинні знати та розуміти, що в країні війна. Що за їх мирне майбутнє віддають свої життя гідні сини та доньки країни. Зібратись вдома в родинному колі, зустріти новий рік без зайвого. Я б зробила за традицію на кожне родинне свято – згадувати тих, хто вже не зможе ці свята відсвяткувати, тих, хто віддав свою душу за спокійне життя в Україні.
Звісно діточкам потрібна казка, їм не варто бачити ті страхіття війни, але вони повинні знати та розуміти, якою ціною виборюється їхнє майбутнє. Більш важлива казка зараз потрібна діточкам полеглих Воїнів та полонених. Хтось з малечі ще жодного разу не бачили своїх татусів. Через це і виникла ідея створити щось схоже на «таємного санту», коли звичайні люди надсилають подаруночки діточкам. Малесенька можливість захистити їх від цього жорстокого світу.
Моя місія на кожен день наступного 2024 року – це боротися за тих, хто боровся за наші життя. Нагадувати та розповідати суспільству про справжніх та гідних Героїв, яких катують та поступово вбивають. Хтось каже «ти молода – потрібно жити». Моє життя продовжиться після повернення наших полонених Азовців. Моє життя буде життям, а не існуванням лише тоді, коли мої жінки будуть посміхатись від радощів, що їх Воїни поруч, а не десь там в пеклі полону. Зараз моя мета це ще потужніше боротьба за моїх і за всіх хто в пеклі полону. Мета доносити до суспільства, що їх голоси важливі. Мета витягнути їх звідти."
Власну боротьбу щодня ведуть і родичі полонених. Для більшості з них –
це абсолютна невідомість, де відсутні будь-які звістки про найрідніших. Тамара –
одне з облич Асоціації родин захисників Азовсталі. Попри невідомість, що триває вже другий рік, найзаповітнішою мрією дівчини є якнайшвидше повернення з полону коханого Олександра та усіх його побратимів.
"Підсумки цього року не надто позитивні. Багато було зроблено за цей рік, сотні акцій, перформансів, але "Азов" все ще в полоні. Кожен раз намагаєшся вигадати щось нове, щоб привернути увагу до цієї проблеми. Це стосується і зборів. Чомусь наших людей потрібно мотивувати донатити, хоча як на мене, бажання перемогти має бути найголовнішою мотивацією. Новий Рік – одне з моїх улюблених свят, цей день завжди був для мене особливим. Сьогодні всі сприймають по-різному це свято, хоча й кажуть, що все робиться для дітей, але ж багато дітей розуміють, що ялинки та подарунки не замінять батька та не приглушують біль. Я вважаю, що потрібно святкувати, але не варто робити з цього щось грандіозне, можна просто вдома, в сімейному колі. Треба обережно викладати щось в соцмережі, тому що дуже багато людей наразі вразливі та проживають горе, а також мають загострене почуття несправедливості. Треба памʼятати, якою ціною нам дістаються свята, тому що завтра ти можеш платити за таку можливість. Також це гарна можливість зробити подарунки військовим. Можна обрати бригаду або конкретного військового, який потребує допомоги і задонатити або, якщо є можливість, купити тепловізор, турнікети, рації, на реабілітацію, будь що.
Україна бореться і стоїть до кінця, попри всі скептичні прогнози. Але звичайно, що підтримка інших країн вкрай важлива. Якщо розглядати внутрішні підсумки, то цифровий розвиток також стрімко зростає, постійно оновлюються додатки і додаються нові можливості та функції. Наша армія досягає нових успіхів. Нещодавно було знищено корабель Новочеркаськ, було здійснено багато диверсійних операцій на території рф та Криму. Не варто забувати історичні битви за Бахмут, Авдіївку, Маріїнку та інші міста, які, на жаль, знищені вщент. Також успіхи нашої армії впливають на обміни. Тому чим більше зброї, тим більше полонених окупантів і більше обмінів. Побажання не змінюються з початку повномасштабної війни. Хочеться, щоб всі військові, ті, що воюють і ті, що в полоні, нарешті повернулись додому. Звичайно хочеться і перемоги з нашими територіями. Хочеться, щоб люди похилого віку мали змогу провести старість в спокої, щоб діти зростали з батьками, щоб дружини раділи поруч з чоловіками.
Читачам бажаю у новому році згуртуватись більше ніж зараз. Коли я згадую як було на початку, коли всі були разом, готові були віддати останнє на армію і дивлюсь на те, що зараз, то дуже хочеться, щоб люди згадали, що вони мають бути заодно. Зараз дивишся і хтось з кимось свариться, комусь вже набридли збори, а хтось дуже втомився від тилу. Всім зараз важко, але обʼєктивно військовим набагато важче і ми повинні в першу чергу думати про них, бо якщо їх не буде, то не буде і кому втомлюватись. Не травмувати сім'ї військових та не знецінювати їх неповагою. Попри те, що не все наше суспільство готове до повернутих військових з передової або з полону, треба розвивати в першу чергу повагу до них, а не боязнь та відсторонення. Тому побажати можу сили духу, мотивації, розвитку та віри в військових та перемогу"
Іншим важливим напрямком, цінність якого особливо усвідомлюється в переломні періоди, є донорство. Це концепція, яка відкриває перед тобою можливість віддати частинку себе, щоб подарувати нове життя іншій людині. Донорство крові в період війни є проявом гуманітарної відповідальності, актом співчуття та активною участю в спільному зусиллі для збереження життя та відновлення здоров'я в умовах надзвичайних обставин. Наша героїня Анастасія цьогоріч також долучалась до донорської справи, демонструючи високий рівень громадянської відповідальності та безкорисливої підтримки у складний час.
"Я особисто пишаюсь тим, що роблю. І я дуже щаслива, що можу допомогти людям ще одним способом. На рахунок трансформацій – я відслідковую за собою, як під час війни ще більше намагаюсь залучити друзів до цієї справи, робити більше репостів, щоб люди бачили наскільки це важливо і, звичайно, своїм прикладом транслювати це в соціальній мережі.
Цього року, як і завжди, всі донації важливі, але ті донації, які я роблю в Харкові для мене особисто більш значущі. Я ніколи не знаю кому саме піде моя кров, і справді не хочу знати, бо ця інформація нічого не дасть мені. На рахунок підтримки, я відчуваю сильну підтримку комʼюніті Одна кров, своєї сімʼї, друзів та колег, всі можуть допомогти в цей день чим зможуть, бо інколи я можу трохи відійти від робочих справ в цей день.
Новорічні свята в цьому році не несуть особливо радісного відтінку, тільки Різдво залишається теплим сімейним святом обовʼязково з родиною і кутею. Новий рік святкувати не хочеться, бо відчувається не на часі сильно шуміти та пити, та й за час війни взагалі перестала вживати алкоголь, навіть на свята – ось і нова традиція. Хочеться з близькою людиною лежати, дивитись серіали та їсти салат)
Складна ситуація в донорстві – це черги. Немає змоги записуватися і приходити в окремо назначений час, й інколи буває, що пів дня проводиш там. Думала піти після обіду здавати – черги не було, але самопочуття набагато гірше, тож доведеться просто брати на роботі відпочинок, на жаль. Покращити цей процес можу тільки тим, що буду брати ноутбук з собою і працювати, поки сиджу в черзі, або вже книгу читати.
Моя місія надалі допомагати військовим всім чим можна, і простим людям також, коштами, силами чи кровʼю – неважливо. І ще трохи своєю місію вважаю доносити важливість переходу на українську мову, важливість нашої культури, мистецтва і науки в усіх його сферах."
Харків'янка Олена також відзначається активною участю в донорстві крові та її компонентів ще з 19 років. І хоча цей рік приніс для дівчини виклики щодо донорської справи, але він не зупинив її діяльність.
"Трошки передісторії. Під час першої спроби стати донором я отримала відсторонення. Мала недостатню вагу. Але сприйняла це як виклик. Я почала досліджувати питання донорства та його важливості. Зрозуміла, наскільки це серйозна та важлива складова надання допомоги/лікування тим, хто цього потребує. Потім почала звертати увагу на побічні\позитивні результати донорства на собі. Для мене надважливим є те, що моя кров, яка в мені тече постійно й регенерується, це частинка мене і вона може по-справжньому врятувати життя людині. Якось я побачила, що чиясь знайома шукає донорів своїй мамі. Я вмовила хлопця, ми здали кров. Десь через роки 1,5-2 я випадково знайомлюся з цією жінкою, сидячи в одному авто. І це відчуття важко описати словами, коли ти бачиш живою ту людину, якій робили життєво необхідну операцію і тоді її врятували завдяки частинці тебе. Це безмежне почуття вдячності їй, що вона це пройшла, лікарям, технологіям і самій собі за власну позицію. Останні 2 роки критично показали, наскільки недостатня кількість донорів в нашій країні і наскільки величезна кількість реципієнтів. Але в таких умовах дуже помітним для мене стало збільшення охочих стати донорами, відносно минулих років. Дуже помітним стало розповсюдження донорства. Це стає трендом і я неймовірно радію. Бачу, як кожна область починає точково займатися питанням донорства. Так як часто буваю в різних містах України, звертаю на це увагу. А ще тепер маю на меті затестувати донорський центр в кожній області України.
Цей рік став для мого здоровʼя випробуванням. Тому найбільш значущою донацією для мене стала моя найперша після одужання. Бо я знала, наскільки зараз важлива кожна порція донорської крові. Для мене це стало взаємоповʼязаним символом мого одужання та допомоги тим, хто цього потребує. Я знаходилася в Ужгороді майже рік. І на момент одужання вже планувала поїздку додому в Харків, бо розуміла, наскільки критично важливі донори саме там. Також дуже запамʼятала донацію на свій день народження разом з моєю любою матусею, для неї це було вперше в житті. Вона знає, наскільки донорство для мене є важливим і зробила такий сюрприз - підготувалася до донорства. А у неї ще й В+ група! Я була неймовірно щасливою. Я відзначила свій 26-й стандартний день народження, а для когось це стало днем другого шансу на життя. Також хочу відмітити місто Харків в питання підходу до залучення нових донорів. Наше місто є столицею молоді і сьогодні. І дуже активно йде просування донорства в суспільстві. До розповсюдження ідей донорства залучаються медійні персони, телеграм канали, інстаграм, ресторани, різні бренди і я дуже пишаюся харківʼянами, які беруть в цьому участь .
Цьогоріч свята для мене на паузі. Мені важко дається навіть уявити, що я буду святкувати або навіть мати святковий настрій, допоки моя рідна людина в полоні, а сотні тисяч наших захисників та захисниць в окопах в надважких умовах для виживання. Що можна казати про святкування? "Не на часі" тут як ніколи влучно звучить. Я планую здати плазму, поки буду проїздом в Києві. Для мене є символічним на кожне свято ділитися цим добром з іншими. Таким чином я намагаюсь привернути увагу до донорства своїх друзів та знайомих. Донорство це про здоровʼя, передусім. Для цього варто дотримуватися правил здорового способу життя, які напряму впливають і на якісь життя і на донорство. Відповідно, це впливає і на традиції святкування. Цьогоріч спорт дуже тісно увійшов в моє життя. Тому кожного разу чути похвалу щодо покращення стану здоровʼя від чергового терапевта мотивує ще більше працювати над собою, щоб якісніше та активніше допомагати іншим.
Найбільший виклик протягом останнього року – це тримати свій стан здоровʼя в нормі, щоб не було відсторонення. А це буває іноді досить важко. Та трошки обтяжують ситуацію повітряні тривоги, які крадуть час і змушують нервувати, а це напряму може вплинути на результат донорства. Я волонтер, маю основну роботу і часто не розраховую виділяти цілий день на донацію. Маю обмежений ліміт часу як і багато інших донорів. І багатьох очікування може змусити відводитися від цієї акції доброти, а це втрата потенційного донора.
Для мене Новий рік просто стане черговим пунктиком звикнути писати 2024, а не 2023 в документах. Дійсно, життя наче зупинилося 24 лютого 2022, і ти біжиш, робиш все можливе, а щось нічого не змінюється. І це я кажу про себе, про звичайного волонтера, цивільну людину. Що можна казати про почуття військових? Коли я з ними відверто розмовляю на тему війни, то дуже важко після цього. Ти бачиш, як близька людина повертається туди, в метровий епіцентр пекла на землі, а ти назад – в живе місто, де є кавʼярні, супермаркети з нормальними цінами, ліжко та сон. Це не піддається ніякому прийняттю. Я повертаюся додому тільки з активними думками, що робити і як далі допомагати.
Я є волонтером на всі руки ще зі шкільних часів. Це – мій поклик. І донорство я вважаю одним із напрямків мого волонтерства. Дуже надихає чути вдячність за донорство від військових, від бойових медиків, які як ніхто знають ціну цієї крові, бачать її значимість. Тому продовжую в тому ж напрямку. Дуже намагаюся залучати нових донорів. Всіх дотичних до мене людей постійно агітую, розповідаю про всі нюанси. До речі, я є успішно зареєстрованим донором кісткового мозку від UBMDR. І теж закликаю до цього. Дуже хочу підписати згоду на посмертне донорство але, на жаль, це складна історія в нашій країні. Читала про це книжку ще у 16 років і відтоді маю на це наміри. Всім хочу побажати мати міцне здоровʼя і ставати донорами. Повірте, це приносить стільки щастя, стільки відчуття важливості для суспільства, стільки доброти, що ніякі 48 годинні обмеження у харчуванні не затьмарять це. Це як спорт. Варто лише почати і підходити до цього з розумом та не покидати, а сприймати як нову корисну звичку. Нашим захисникам та захисницям просто мільйон слів вдячності та поваги до їхнього вкладу в нашу незалежність, побажання здоровʼя ментального та фізичного."
Наступна героїня – Софія Громакова з Маріуполя. З 13-ти років дівчина малює картини на замовлення, грає на електро та бас-гітарі, випікає тортики. Під час боїв у Маріуполі, батько дівчини загинув. Софії разом з мамою вдалося вибратись з окупованого міста на чужій автівці. Після евакуації вона написала картину, в якій втілила свої переживання, а цьогоріч, у жовтні, поділилась нею на виставці, у межах проєкту "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей".
"На мою думку, ці роботи (представлені на виставці "Щоденники війни: непочуті голоси українських дітей") були орієнтовані скоріше на закордонну аудиторію, бо люди всередині країни мають уявлення про війну та її наслідки у суспільстві. Українці знають, що таке окупація і які жахи там кояться, а от люди з-за кордону іноді не можуть повірити в ті жахи, які ми переживаємо й досі. Думаю, що мені вдалося. Коли я підняла голову після свого виступу на відкритті виставки в Києві, то майже всі оточуючі плакали. Я буду святкувати в Києві у вузькому колі близьких людей з надією на те, що наступні різдвяні свята я буду зустрічати в українському Маріуполі. 31-го грудня ми усією родиною їздили купляти продукти на Новий рік…. Мій тато дуже любив готувати, я це робила завжди разом з ним… Я думаю, що 2024 рік буде важким, але ми впораємось. Я планую продовжувати навчання в університеті, паралельно малювати, писати музику. Планую в 2024 почати писати свою музику і, можливо, випустити матеріал. Я хочу побажати читачам мирного неба над головою, любові та натхнення"
~~~
Декілька слів від команди "Писанина.медіа"
Валерія Цуба, засновниця.
Цей рік показав справжню силу об'єднання. Тоді, коли єднатися готові вже не всі, але ті, хто готові, роблять потужну місію. Цей рік також має стати показовим і почати наступний з чітким усвідомленням, що військові – це і є суспільство, а суспільство – це військові. Одне без одного неможливе.
Валерія Фургалець, головна редакторка.
На другий рік повномасштабної війни немає ані святкового настрою, ані бажання святкувати. Однак для когось це свято особливе і я не бачу нічого поганого в тому, що хтось потребує святкової атмосфери. Передусім, хочеться подякувати нашим воїнам за цей рік, а всім нам хочеться побажати стійкості, віри та мотивації й надалі допомагати державі. Слава Україні та Слава ЗСУ!
Іванна Колодич, редакторка.
Минув ще один рік боротьби, який показав, наскільки сильний наш народ. У прийдешньому році наша згуртованість має бути якнайсильнішою, аби повернути під український стяг окуповані території та здобути Перемогу!
Соломія Герун, редакторка.
Цей рік вкотре показав, який український народ незламний. У 2024 році буде 10 років війни, з них – 2 роки повномасштабного вторгнення – українці й надалі продовжують виборювати свою незалежність і попереду на нас чекає перемога!
Для нас важливо говорити про цей рік в контексті і життя, і війни. Адже життя не зупинилось, але і війна триває. Ми прагнемо дивитися на 2023 рік як на унікальний період, що супроводжується життєвими випробуваннями та пам'ятними моментами, і розглядати його крізь призму особистого та колективного досвіду. Редакція "Писанина.медіа" висловлює вдячність нашим героям за свідому позицію та діяльність на благо країни. Вітаємо наших читачів з прийдешнім новим роком, бажаємо зберегти тепло всередині себе, а також не забувати ділитися ним з іншими.
* Важливо, що редакція не обов'язково поділяє погляди героїв матеріалу.
Редакція "Писанина.медіа"