"Серця, що б'ються в унісон": історії війни

04.05.2022
Писанина.media
Писанина.media
Війна змусила кожного з нас переоцінити власні цінності, зрозуміти хто твій справжній друг та відмовитися від низки раніше звичних речей. Життя мільйонів українців вже ніколи не будуть як раніше.

"Серця, що б'ються в унісон"– проєкт, що розповідає історії українців, які змогли врятуватися із гарячих зон. Це розповіді, які об'єднують кожного з нас і утворюють одну спільну – історію війни.

Кононець Олександра 18 років| Макарів

 “Моя вісімнадцята люта весна”

З майже повністю окупованого Макарова ми втекли 6 березня.
6 березня. В цей день гатили найбільше. І весь час, в лікарню, де ми вже довгий час переховувалися, безперервно везли поранених і мертвих. Здавалось, я бачила усіх. Бо, часто, ми виходили з підвалу на 1 поверх, аби хоч трохи погрітися. Якось йшла по коридору і раптом , почула “ДОРОГУ!”. І, ще здаля — моторошні стогони. Про такі стогони я лише читала. У Багряного в “ Морітурі”. Це вперше я бачила “подрібнених” людей так близько. І чула їх уперше. Ось уже пройшов місяць, а я не забула того стогону. І ніколи не забуду…


Кажуть, воєнні госпіталі знаходяться за 50 кілометрів від лінії зіткнення. Ми ж не були воєнним госпіталем, але Макарівська лікарня рятувала людей, в той час, коли орки окопалися усього за декілька кілометрів від нас.
6-го хтось сказав, що треба терміново евакуйовуватись, бо завтра стаціонар зрівняють з землею. Мама просила, аби тато дізнавався щось про евакуацію..


Тато збігав до головного лікаря і скоро повернувся з новинами.
- Ну що? Що він каже? Їхати можна?
- Макарів повністю прострілюється. Міст через який треба їхати заміновано. Ніхто нам нічого не гарантує. По житомирській трасі треба буде їхати стрімголов, бо є великі неконтрольовані частини.
- Краще ми помремо намагаючись врятувати своїх дітей, ніж чекаючи тут на свою смерть.


І ми стали збиратись. Зборами це не назвеш, бо вже через 20 хвилин після цієї розмови ми сиділи в машині. Під час зборів, потрапила під обстріл у своїй рідній хатиночці. Не розповім деталей, бо цей час не згадую. Занадто важко.
Скажу тільки, що лежачи на підлозі у коридорі дуже шкодувала, що не поцілувала маму перед тим, як йти за речима. Під "музику" канонади просила Бога аби зберіг “моїх”, і почала сповідатись. Я ні на секунду не вірила, що виживу. Просила прощення за всі гріхи. А тоді, в якийсь момент зайшов тато. Він забрав мене. Вибухи не стихали, а ми бігли до укриття. Тепер я знаю, про що думають люди перед смертю..
Ми виїхали. 


Я зробила останній запис в нотатках:

13:31 – виїхали. Благослови Боже. Спаси і сохрани.


З усього, найкраще пам’ятаю шалені татові очі і те, як він “дав по газах” перед замінованим мостом. А тоді – купа трупів, згорілих танків, розстріляних машин по житомирській трасі. Якщо чесно, я була впевнена, що ми будемо одними з них. Єдине чого я хотіла тоді, це щоб, якщо нас розстріляють, то щоб усіх. Бо лишитися одному, коли твоїх рідних нема – це найбільша мука. Але ми доїхали до Житомира…І ось, зараз ми живі…


Це не про життя . Це про камінний хрест, який залишила за собою сім’я Кононців-Орликів, покидаючи стіни, у яких зоставили все своє життя.

Каріна| Маріуполь
24 лютого в 4:32 зі звуків вибухів розпочалася війна в Маріуполі. Ми підбігли до вікна, усюди горіло світло, маріупольці вже були на ногах. Це була перша складна ніч для мешканців міста. Моя квартира згоріла майже одразу й було прийнято рішення негайно переїхати до бабусі. Її будинок знаходився поряд із ринком, який вранці був знищений. Води вже не було тиждень. Почали бомбити увесь наш район, тож залишатися було неможливо. Ми вирішили переїхати в стоматологію, що знаходилась в центрі міста. Там спочатку все було відносно спокійно, люди рубили дерева, щоб готувати на вогнищі, підбадьорювали одне одного і просто вірили в краще. Згодом перестали привозити воду й сюди, тому люди почали зливати її з пожежних машин. Дякую пожежникам, адже деякі діти не пили більше доби... Магазини також перестали працювати, продуктів не було, а в місті процвітало мародерство. 

Згодом вибухи стали ближче, але центр все ще залишався непорушним. В 10-х числах березня на нас поцілили першу ракету. Через цю ракету загинули наші сусіди, які вигулювали собак. Ми усі намагались врятувати людей, шукали хоч когось, хто міг відвести поранених до лікарні. Пам'ятаю жінку з відірваними кінцівками, яка просто вийшла за водою, але вже не повернулась... Того дня ми знову лишились даху над головою. Дім, під яким ми жили, знаходився напроти пологового, який став гарячою точкою. Можливості виходити на вулицю не було. Ось тоді почалось справжнє пекло. Чесно кажучи, нам дивом вдалось виїхати живими під снарядами та ракетами. Ми втратили все, але у нас залишилося найголовніше – життя.


Аліна Лучіна| Буча

В мене немає особливо цікавої історії, оскільки на третій день війни була змушена виїхати за кордон. Я встигла лише віддалено почути вибухи, а ще побачити колони воєнної техніки. Та мені захотілося розповісти про інше, а саме про шлях з України.

Коли ми приїхали на вокзал, там не було жодного порожнього простору. Люди не розуміли куди вони поїдуть, навіщо взагалі їдуть і зовсім не могли уявити як далі жити. Але вони стояли в чергах, лежали на підлозі, сиділи одне на одному й були готові йти за невідомістю. В чергах люди постійно перешіптувались щодо того чи є вокзал безпечним місцем. Та "перешіптувались" це м'яко кажучи. Багато хто нібито навмисно наводив паніку. Але й були ті, хто підтримували: звичайні люди збирались й грали музику, співали пісні, хтось роздавав солодощі й ще багато інших добрих справ, на які тоді не звертали увагу. Натомість усім було страшно, а особливо під час сирен. В ці моменти починалась така штовханина, що здавалося якщо хтось впаде, його затопчуть. Діти постійно плакали, дорослі нервували, усе разом це створювало дуже гнітючу атмосферу. Я не пам'ятаю скільки ми там провели годин. Як і те, скільки ми були в дорозі. Я пам'ятаю тільки те, як люди сиділи на людях без можливості поворухнутися. А дівчина років шести, що сиділа поряд, усю дорогу плакала і запитувала у мами " а тато коли до нас прийде ?". Вона думала, що тато десь в іншому кінці вагону, але як я зрозуміла, його там не було...

До речі, я з Бучі. Під час боїв в моєму будинку обвалився дах. Мій тато залишився захищати Україну. Вчора він зателефонував і сказав, що все добре і залишилося почекати зовсім трохи. Чекаю.

Наталія, 20 років| Ізюм

Я з містечка Ізюм, харківської області. Коли почалася війна, більша частина наших сусідів виїхали, але моя родина не хотіла покидати дім. Як і всі знають, в Харкові було неспокійно від початку, а в нашій області тим більше. Ми одразу облаштували підвал і виходили з нього тільки по їжу. Тіснились там із сусідською родиною, разом досліджували чий мобільний оператор потягне цей "чудовий" зв'язок. Згодом він зник зовсім. Ми були відрізані від світу близько трьох тижнів ( рахунок втратився ). За цей час буди різні думки, ніхто не був впевнений чи досі ми Україна... Їжі ніде не було, бо як нам переказували, російські війська розікрали останні запаси в магазинах, а постачання не було. Тому ми тільки вечеряли. Оскільки не було зв'язку, про зелені коридори не знали. Було відомо тільки те, що місто оточене. У сусідів взагалі шестимісячна дитина, для якої неможливо було знайти дитяче харчування. Я не знаю скільки можна було так витримати далі...

Одного дня до нас прийшли військові, заслані з так званих "лнр" "днр". Вони просто сказали, що все місто під їх контролем та запропонували евакуацію до росії. Говорили абсолютно спокійно, але впевнено тримали руки на рушниці. Нам довелось погодитися, бо ми не знали як все насправді. Спочатку була зупинка в незрозумілому місці ще харківської області, але близько кордону. Там ми нарешті зарядили телефон і додзвонилися до родичів, які розповіли як все насправді. Ця правда відрізнялись від їхньої. З насторогою та страхом невідомості, але ми повірили звичайно родичам. Нас повинні були відправити до Москви, але ми поїхали в протилежному напрямку. На Захід. З нами було ще декілька родин, які наважились піти проти. Більшість евакуювали до Росії. Чесно, ми були на 80% впевнені, що дорогою нас вб'ють, візьмуть у полон чи все-таки насильно евакуюють. Порятунок – це наше диво.


Анна| Бородянка

Коли все почалось, моя родина прокинулась в столиці, а вже через декілька годин були в одному з сіл на Київщині Бородянського району. Тоді ми взагалі не розуміли куди їхати краще, тому поїхали до родичів і очікували пересидіти декілька діб та повернутись додому. Та за декілька днів ситуація лише погіршилась і в нашому селищі вже не вчухали вибухи. Настільки часто доводилось бачити ракети в небі, що в думках було лише "одного дня і сюди прилетить". Ми постійно сиділи в погребі, а виходили коли вже не відчували кінцівок чи починало нудити від запаху сирості. Зв'язок був дуже поганий, їжу завозили рідко. Нам просто пощастило, що в погребі було багато запасів, адже до магазину потрібно було ще дістатися.

Довгий час ми взагалі не планували виїздити та молилися, що ракети пролітатимуть повз. До того моменту, поки не зателефонувала знайома із сусіднього села, яка розповіла, що росіяни вже ввійшли туди з технікою. Вони там і в хати заходили, і навмисно їх руйнували, і ще багато речей, про які складно говорити. Сусіднє село вже в буквальному сенсі палало. Ми перечекали ще день-два, а коли зрозуміли, що ситуація погіршується, вирішили рятуватися. Їхали ми звичайним автобусом без жодних зелених коридорів. Це була гра в рулетку. Нам дивом вдалось виїхати, тому що дорогою ми бачили палаючу техніку ( не знаю чию саме ), звичайні авто, що були розстріляні...

Буквально декілька днів тому, нам зателефонували із села і сказали, що сусідня хата згоріла від осколків збитої ракети. Щодня бабуся отримує звістки про загиблих або зниклих знайомих. У мене перед очами постійно наша дорога звідти... Вогонь, чорні зруйновані будинки, уламки. Зараз ми просто радіємо, що ці території звільнені та віримо, що життя на них повернеться. Тому що ці сльози та біль людей, які були змушені залишити свої домівки, господарства, над яким працювали усе життя і бачили в цьому свій сенс, досі перед очима... Хоча це не зрівняється з відібраними життями.


Таня| Ірпінь

Я з Ірпіня. В місті пробула 15 днів і напевно якби не виїхала, то вже не писала цю історію...

В моєму будинку був штаб окупантів, тому коли ми поверталися, я нічого доброго не чекала. Стан міста бачили усі на фотографіях, але вони і на 20% не передають масштабів руйнації. Ні, масштабів болю. В невеличкому продовольчому магазині на першому поверсі будинку окупанти тримали людей в заручниках, зокрема багатьох наших сусідів. Доля деяких невідома.

Двері нашої квартири повністю проломлені, але видно, що ломилися довго. Усі речі зі шафи разом із самими шафами повалені та розкидані на підлозі. В буквальному сенсі, все, що стояло або висіло на стінах було повалено та зіпсовано, хоча нічого не вкрадено. З усіх меблів, вистояв лише телевізор, на якому вони від злості надряпали "с*ки". Насправді, "згадку" про себе вони залишили на багатьох речах...

Ніколи б не подумала, що мене лякатиме перебування у власному домі. Вони спаплюжили кожен його сантиметр. Я не впевнена, що так можна говорити, але відмити квартиру ще можна, а ось позбутися відчуття чужої присутності буде складно

 ПИСАНИНА. media 

Всі права захищені 2021
Створено за допомогою Webnode
Створіть власний вебсайт безкоштовно! Цей сайт створено з допомогою Webnode. Створіть свій власний сайт безкоштовно вже сьогодні! Розпочати