Потік свідомості

18.05.2022

Писанина.media

хоч слова і даються складно

чи доцільно зараз мовчати

чи можна зараз не розповідати про досвіди

і ховати думки від свого оточення

від жителів своєї країни

я гадаю, що немає сенсу щось таїти

якщо хочеться сказати – треба сказати

і взяти на себе відповідальність

і бути готовим до реакції

бо погано стається з людьми які не ладні постояти за свою позицію

і не готові в цьому житті помилятися

~~~

Спільні катастрофи єднають людей. Зараз всі впізнають кліше з фільму, коли в аеропорту стався теракт і зовсім незнайомі люди, з різних соціальних прошарків, різним рівнем доходів і родинним бекграундом стають не те щоб найкращими друзями, а навіть більше – чимось на кшталт родичів, такими людьми, які можуть сперечатись щодо дрібниць, але сходитись у головному і турбуватись одне про одного.

Тепер ми всі герої фільму, або колись ними станемо, бо стовідсотково кінематограф коли-небудь дасть свою реакцію на ці історичні події і трохи кожного з нас буде в якійсь військовій кіноленті. Ми сидітимемо навпроти екрану, тицятимемо в нього пальцем і казатимемо «Та це ж про мене» або краще «Це про кожного з нас».

Я не впевнена чи коректно казати, що війна надихнула мене на певні роздуми, адже смерть і нелюдське горе повинні доводити до розпачу. Власне так воно і сталося. Жалоба з вірою міцно переплелися своїми коренями в моєму серці. Та всерівно багато думок, які нібито непрошені гості, що відвідують мій розум щодня за моєю одноманітною роботою з монтування електричних деталей на чеському заводі. І маю я відчуття, що ці питання бентежать не мене одну, бо єдине, що залишається зрозумілим – це наша перемога. Все, що поза зоною цього твердження, залишається відкритими питаннями для безкінечного, іноді приємного, іноді болючого, але від того не менш потрібного дискутування.

Виявилось, що відповідь на філософське питання «хто я?» лежить на поверхні. Я – українка, а вже від цього ґрунту можна відштовхуватись у подальших поясненнях природи мого буття. Найважливіше для мене те, що земля міцна, є на чому поратись, і за мною держава, небачена розкіш останніх 30 років, досі майже незнана моїм народом, таку безцінну підтримку до 1991 року можна було побачити лише у сновидіннях.

До 24 лютого я не вміла ненавидіти. Незадовго до війни думала, що ж це за відчуття таке і можливо добре, що я така по-дитячому чиста і не розумію цієї емоції. Та сьогодні я знаю, що ненависть трансформує і відкриває тебе з іншого боку, вона є добрим почуттям, яке висвітлює твої принципи, показує з чим ти не готовий миритися. Щоб стати довершеною людиною, конче потрібно когось ненавидіти. Це важко, звичайно, це набагато важче ніж любити, але краще ніж бути індиферентним і мати повну відсутність реакції на зовнішні подразники.

Можна уникати себе, заховатись у кульку мильного пузиря, за якою нічого не видно, але рано чи пізно вона лусне. Від себе справжнього ти ніколи не втечеш, не можна відмовлятись від ненависті, вона допомагає. І я не знаю чи це завжди так, але поруч з нею народжуються прекрасні почуття гордості, вдячності і надії. Гордості за свою державу та людей, вдячності Збройним Силам України, надії у найкраще майбутнє вільної України. Це утворює деякий баланс і ми залишаємося людьми, темрява не здатна поглинути нас навіть тоді, коли навколо війна.

Юність у кожного з нас – це період загубленості, короткий момент коли не знаєш куди йти, немає шляху, а вибір зробити треба. Виявляється, що можна обернутися і глянути в глиб віків, глянути в ті часи, коли нас ще не існувало, але були інші люди, можливо наразі вже мертві, з якими можна порадитись, мертві поводирі, герої та авторитети, супутники, які спрямують. Наші думки про них та зацікавленість їхніми долями дарує їм воскресіння, а нам – життєве спрямування.

Ми мусимо ототожнювати себе з гідними людьми минулого і мусимо закривати їхні гештальти, орієнтуватися на їх плани і доводити до кінця все незавершене. Бути гідним потомком – означає знати свою історію і відповідно знати себе. Ми ще не до кінця розповіли про нас іншим, у нас слів і речень не на один том.

Та й взагалі є дієве правило: все нове – це добре забуте старе. В нас купа гарненько захованих в надри підсвідомості речей, «завдяки» «совєтській» владі. Час проводити розкопки. Я взагалі не можу натішитись тому, як люди починають все більше цікавитись всім українським, себто позбуватися комплексу меншовартості і демонструвати всім, хто ми є. Певними елементами робити акцент на власній приналежності, тобто створювати імідж типового українця, але не того дурнуватого салоїда заробітчанина, а нового європейського інтелектуала.

Нічого нам не треба вигадувати, є в нас і національний одяг, і їжа, і символи, які почали так багато значити останнім часом. Не відчуваю й нестачі талановитих підприємливих людей, які знають, як це осучаснити, а головне, що не треба використовувати інструмент примусу, не треба змушувати людей чимось пишатися, адже все від серця, все від кохання.

Така є впевненість, що ми обрали правильний шлях, і хоч нелегкий, але інакше вочевидь неможливо. І скоро буде мир, дорогою ціною. Чесно зізнаюся, раніше на уроках української літератури я не розуміла чому наші письменники так носилися з цією свободою, наче з писаною торбою. Виявляється, я була дуже привілейованою дитиною, а тепер розумію причину такої кількості присвят цій темі. І вірші Василя Стуса стали якимись зрозумілішими. Ні, життя всіх борців не повинно бути витрачено намарно. Ми ніколи не підведемо тих, хто в нас вірив усім серцем, ми не зрадимо своїх, не в наших традиціях.

Авторка: Олександра Галічєва