«Пікселі Незалежності»: українці, що творять незалежність в умовах війни
Століттями українці тлумачили поняття «незалежності», намагаюсь збагнути силу того, за що варто боротися. Натомість, завжди залишалися ті, хто не словом, а ділом доводив, що «незалежність» держави в руках громадян, а її сила – право на власну свободу та самобутність. Ексклюзивно, до Дня Незалежності, редакція «Писанина.медіа» поспілкувалась з абсолютно різними українцями та дізналась їх протилежні життєві орієнтири, але з одним спільним «Я – є незалежність», що стало фундаментом для якісного розвитку України в умовах повномасштабної війни.
Анастасія Дмитрук – українська письменниця, голос якої особливо гучно та впевнено пролунав у 2014-му році, а її вірш «Никогда мы не будем братьями» цитувала вся Україна. Творчість, від якої віє патріотичним духом та силою національної ідентичності – те, що стало зброєю Анастасії і під час повномасштабної війни. Так, від усвідомлення, що «ніколи ми не будем братами» до помсти «За Харків, Марік, за Ірпінь». Шляхами власної боротьби за збереження пам'яті, авторка упорядкувала збірку «Очі Маріуполя» – про подвиги і обличчя воїнів, які стали творцями нашої сучасної боротьби за незалежність.
«Те, що я можу бути корисною «словом» і «документуванням» через творчість, зрозуміла ще під час Революції Гідності. Відповідно, коли відбулося повномасштабне вторгнення, я шукала можливість бути корисною Україні. Врешті, обрала те, що мені найближче і те, що я вважаю своєю сильною стороною: творчість, слово, мотивацію, посилення духу. І, звісно, орієнтиром стало усвідомлення важливості знати сучасних героїв. Я щаслива про них розповідати, маю честь знати більшість особисто і нести їх імена далі, між людей.
Свого часу мені потрапила до рук книга про воїнів УПА – красивих і молодих, які свої найкращі роки, свої життєві історії – віддали у боротьбі за ідею Незалежності.
Захисники Маріуполя — це ті самі зухвалі, горді, красиві сміливці, які стали на захист Незалежності. Вони дали всьому світу сигнал, що Україна буде битися і стоятиме до кінця. Це неймовірні люди, які вже заплатили надзвичайно високу ціну за нашу Незалежність. І вони продовжують битися.
«У нього серце хороброго злого лева,
він весь зі сталі.
З ним краще не заграватися – хтозна що далі.
Ікла гострі миттю порвуть на шмаття.
Таких не беруть кулі, ножі й прокляття.
В його очах вогненні дракона пащі.
Хто в них хоч раз поглянув – рахуй пропащий.
В його очах Азову бурхливі хвилі –
таким протистояти усі безсилі.
Він люто рве до бою, збирає зграю.
І лють його така, що не має краю.
І міць його така, що лише від Бога.
Таким, як він, судилася перемога.
Пожене ворогів від Сяну до Дону –
він свого не віддасть, ніколи й нікому.
Від будь-якого зла заступить горою –
нічого не боюсь за його спиною.
У нього серце хороброго злого лева,
він весь зі сталі.
З ним краще не заграватися – хтозна що далі.
Сила його така, що лише від Бога.
Таким, як він, судилася Перемога.
[З поезії Анастасії]
Хочу, щоб книгу «Очі Маріуполя» прочитали і врешті засвоїли — яка ціна нашої Незалежності. І якщо ми будемо ставитись до неї легковажно, то платитимемо цю ціну знову і знову.
І, знаєте, моя відповідальність – це нікчемно мало в порівнянні з тим, яку відповідальність взяли на себе ці хлопці та дівчата, які ці півтора року агресивної війни – щодня ризикують власним життям. А, подекуди, дехто вже понад дев'ять років. Тому, моя місія – встигнути. Насамперед, встигнути схопити, записати та зберегти все те, що для них є сьогоднішньою буденністю, а для нас має бути величезним прикладом і уроком.
Мій особистий шлях трансформації відбувався ще під час Революції Гідності. Ці внутрішні зміни передбачали стрімку та глобальну українізацію. Перший з кроків – перехід на українську мову. За ним відбувався ще ряд процесів визнання своєї «українськості» та її посилення. Події 24-го лютого і дотепер – це величезний виклик для кожного українця і всіх тих, хто чітко визначився, що він українець, усвідомив свою «українськість». Це виклик і відповідальність бути гідним громадянином країни, яку захищають надзвичайні люди і сміливці, знову-таки, як ті самі захисники Маріуполя.
Щодо незалежності… Безсумнівно, ми зараз на етапі відродження Незалежності. І, напевно, щоб вона відбулась повноцінно і якісно, потрібно максимально швидко позбутися наших шкідливих та руйнівних залежностей, серед яких – російська мова, російська культура, московський патріархат і ще низка проблем, які існують на нашому шляху. Відповідно я, зі свого боку, працюю над цим визволенням і всіх запрошую приєднатися. Адже поки наші оборонці тримають небо над нашими головами, тримають кордони від російської окупації, ми, як тил, повинні позбутися російського мотлоху в головах, щоб наша незалежність врешті відбулась.»
Валерія Юрченко – лікар-хірург, онкохірург, мамолог. З перших днів повномасштабної війни, перебуваючи в епіцентрі ворожих обстрілів, яким тоді став Харків, Валерія разом з колегами проживала в місцевій лікарні, будучи на передовій людського життя. Протягом двох місяців дівчина не покидала стін лікарні, а зв'язку для розмови з рідними майже не було. Кількість людей, що потребують допомоги – зростала, водночас більшість лікарів продовжували залишати лікарню та місто…
«Я навіть не думала, що може бути інакше [ред: про рішення залишитися в Харкові]. В сенсі, війна, лікарня, моє рідне місто, вся моя родина тут, а найголовніше – моя кохана людина зараз рятує людей в геть жахливих умовах [ред: чоловік Валерії – Ярослав – військовий медик, який з початку повномасштабної війни рятував життя захисників в Маріуполі, перебуваючи на заводі імені Ілліча]. Про яку евакуацію може йти мова? Звісно, що було до фізичного болю страшно, але роботи було стільки, що я забувала боятися. Нас тоді залишилось зовсім мало. Ми були і лікарями, і санітарами, і перевязувальними медсестрами, і вантажниками, і кухарями, а найголовніше – психологами. Одне одному та хворим.
Багато пацієнтів знають мою історію. Вони намагаються допомогти хоч чимось, завжди питають: «ну що, невже ще там?» [ред: у квітні 2022-го року чоловік Валерії потрапив до російського полону, в якому перебуває дотепер]. Більшість хворих також мають складну долю: багато в кого діти або чоловіки на війні. Головне – я знаю задля чого я тримаюся, в мене є сенс жити.
За війну я зрозуміла, що кожен з нас зобов'язаний бути сильним. Не можна розклеюватися, треба завжди бути на чеку, аби ти міг допомогти у будь-яку мить собі та оточуючим. Треба, насамперед, залишатися людиною в будь-якій ситуації. Ти – Українець, і ти маєш бути гідною людиною, аби з гордістю носити це звання. Ми маємо бути одне за одного.
Незалежність, для мене – це, насамперед, мирне небо, в якому будуть літати літаки, а люди в них у відпустку. Це наша домівка. І жодна ракета, ніякі орки не мають найменшого людського права ставати на цю землю, або літати в нашому небі.
Незалежність – це коли ти можеш планувати своє завтра, а не жити сьогоднішнім днем, як ми зараз, бо не знаємо, що буде завтра. Сьогодні ми залежимо від багатьох людей та факторів. Ми, немов дитинча, хоча в той же час, ми – найсильніша нація світу.»
«Це перші квіти за війну. 8 березня. На той час я маму не бачила вже 2 тижні і вона передали ці квіти через волонтерів. Це найкращі квіти в моєму житті. Наступні найкращі – будуть від Ярослава.»
Наступна героїня – Денисюк Соня. Журналістка, активістка, волонтерка, туристка – це все про Соню. Дівчина, яка із підліткових років активно займається громадською діяльністю: влаштовувала благодійні акції, ходила на мітинги та займалася українізацією народу. Зараз Соня займає посаду операційної директорки проєкту «Єдині». Це проєкт, який безкоштовно допомагає людям перейти на українську мову та подолати психологічні мовні бар'єри за 28 днів.
«Ми досить довгий час розбудовували волонтерську складову із студентами факультету української філології, робили просвітницькі зустрічі, показували свою небайдужість до мовного питання. Були активними волонтерами в ініціативі «Навчай українською». І, власне, до початку повномасштабної війни, ми разом з ініціативою «Навчай українською» готували багато проєктів, які не вдалося реалізувати через початок повномасштабного вторгнення. Чому було створено проєкт «Єдині»? Тому що в цьому була потреба для людей. Нам масово почали писати з проханням створити проєкт та отримати підтримку від нас у вивченні української мови, тому була розпочата реалізація самого проєкту. Це заслуга усієї команди: Іван Капелюшник, Іванка Кобєлєва, Наталка Федечко. Я вважаю, що і без студентів української філології, які навчаються в УДУ ім. Михайла Драгоманова теж нічого не вийшло б. Відсотків 70% волонтерів — студенти навчального закладу. Скажу чесно, що мені допомагала волонтерська діяльність, я себе відчувала потрібною і тим самим відволікалася. Мені хотілося робити щось корисне, бо нам здавалося, що якщо ми будемо щось робити зараз і всі, без відпочинку і сну, то швидше настане перемога. Ми наївно думали, що через декілька тижнів все закінчиться, тому прикладали максимум зусиль. Очевидно, що зараз ми це робимо так само, просто ми змирилися, що це не естафета, а цілий марафон. Ми стали робити це чіткіше, з якимись орієнтирами, не віддаємо всіх себе, бо нам потрібний ресурс, щоб бути більш свідомими у цьому. Нам потрібно бути і далі в ресурсі, бо перемога, на жаль, не видніється, проте ми дуже хочемо її побачити. Чим далі – тим складніше волонтерити та мотивувати людей. Люди повертаються на роботи, їм потрібно виживати, люди втомилися, але я дякую усім, хто досі волонтерить, цих людей менше, але вони є і будуть.
Ми у потрібний час і у потрібному місці прийшли на допомогу людям. Ми не можемо вплинути на все їхнє життя, але можемо показати мовний орієнтир. Ми не несемо відповідальність за усіх людей, не знаємо, якими далі вони будуть, проте все, що зараз бачимо – крута тенденція. Всі наші випускники – об'єднана спільнота людей. Ці люди роблять уже свої проєкти. У нас є люди, які і подкасти записують українською, пишуть книги. Є німець пан Штефан, який пише вірші українською, видає збірки, буде їх продавати та донатити задля перемоги. Прикладів є багато, люди об'єднуються і роблять щось важливе для України. Як будуть говорити наші діти – залежить від батьків. Знову-таки, якщо вдома буде лунати українська мова, то діти будуть нею розмовляти. Наші учасники – це не лише 1 людина із сім'ї, наші учасники – це коли вся сім'я приходить навчатися української. Були випадки, коли наші волонтери розмовляли російською, проте з часом вони переходили на рідну мову і, разом із ними, це робили їхні сім'ї. Є історія, коли у великий будинок у київській області влучила ракета, і тоді всі мешканці цього будинку прийшли до нас на мовний курс. Шкода, що такими методами доходить людям.
Я вважаю, що наша роль велика, хоч, нам і здається, що ми «маленькі» і змінити щось буде важко, але багато таких «маленьких» зібралося в ініціативу «Єдині» і допомагають багатьом людям. Ми допомогли 100 тисячам людям, це не мало, це більше ніж стадіон "Олімпійський", більше ніж будь-яке маленьке містечко в Україні. Сила людей велика, потрібно бути активним, допомагати ближньому, ніколи не засуджувати. Якщо ви десь бачите, що можете бути активні, то робіть це. Часто нам здається, що це хтось зробить інший, але не потрібно такого чекати, бо зміни в Україні будуть тоді, коли кожен буде робити мінімально від себе. Я вважаю, що коли ти переходиш на українську, то ти вже робиш більше, ніж потрібно.
Мене дуже надихають люди, коли я бачу, що кожного місяця тенденція, що учасників більше і більше, а волонтерів так само безкінечна кількість доєднуються до ініціативи – ти розумієш, що це дуже гарна справа. Інша сторона медалі – відповідальність. На початку повномасштабної війни ми розуміли, що історія проєкту буде масштабною, і яку велику відповідальність перед людьми ми маємо. Люди у нас щиро вірять, тому нам все складніше кожного місяця відповідати за якість продукту, який ми видаємо. Ми більше працюємо, більше і більше масштабуємося, розвиваємося. Разом із тим, ми дуже вдячні за те, що люди нам вірять і довіряють. Зі свого боку ми і надалі готові докладати максимум зусиль, аби бути підтримкою для людей, яку від нас очікують.
До початку повномасштабної війни мені здавалося, що світ поділений на людей вищого та нижчого класу, і перейти з нижчої ліги до вищої – дуже складно. Але з початком повномасштабної, я переконалася у тому, що всі люди — однакові. Ти можеш легко написати і попросити про допомогу будь-кого. З початком цих подій, страхи і блоки в усіх знялися, у мене так точно, і ти вже просто рухаєшся прямо, не боїшся осуду, не думаєш, що про тебе скажуть, не боїшся почути «ні». Ти розумієш, що ми всі – однакові. Взагалі нікому не потрібно робити марок. Всі стали простіші і більш розуміючі. В ці моменти приходить розуміння, що ти, будучи маленькою одиницею, можеш зробити дуже великий внесок. Тому усвідомлення власної цінності у мене дуже зросло. Результати цих справ надихають і мотивують, і, як ніколи, підвищують цінність мови та любові до держави. В такі моменти приходить усвідомлення, що ти не хочеш покидати свою державу. До останнього будеш робити все, аби тут була Україна і українська.
Незалежність – це коли ти не думаєш, що вранці можеш померти від ракети, або що десь там твоя друга половина, брат чи тато можуть втратити життя від кулі ворога. Це про те, що ти можеш вільно ходити і не боятися, що ти наступиш на міну, або тебе «привалить» градом. Я вважаю, що ми – незалежні. Як громадяни України, ми є незалежними, бо вільно висловлюємо свою думку на всю країну, наші права, як громадян, всередині країни ніхто не дискримінує, ми можемо вільно любити, висловлюватися, одягатися. У нас є одна біда – це росія і це очевидно. Для того, щоб відчувати себе на сто відсотків незалежною, то мені дуже хотілося б пройтися спокійно на Донеччині або покупатися в Криму і відчувати повну свободу, коли я дивлюся на небо або гуляю стежками України.»
Ще одна берегиня людських життів – Роксі – парамедикиня добровольчого батальйону «Госпітальєри», одна з «янголів-охоронців» для наших захисників на «гарячих» напрямках. Власну місію з початком повномасштабної війни дівчина розпочала як медикиня ТРО, а вже згодом, пройшовши вишкіл у госпітальєрів, приєдналась до добровольчого батальйону. Сьогодні свою діяльність Роксі описує словами «заради кожного життя», а її соціальні мережі стали щоденником істинної боротьби за «Незалежність», яку марковано «чуттєвим» контентом.
«З початком розгортання повномасштабної війни я одразу заступила на виконання медичної місії. Що стало головним орієнтиром в усвідомленні «себе» саме в цій ролі? Все просто. Я медик. Це моя професія, моя душа та покликання. Дарувати життя серед смерті, аби чийсь батько, син чи коханий повернувся додому – найголовніший орієнтир.
Бути відповідальним за життя людей, а насамперед за життя тих, хто став тилом та вірою у майбутнє держави для багатьох українців – це коли ти не маєш права розгубитись, розплакатись, злякатись. На твої плечі лягає подальша доля іншої людини. Особливо на етапі сортування… Ти буквально вирішуєш, хто сьогодні житиме. Це покликання. На моєму досвіді сотні врятованих життів, а я досі пам'ятаю їх обличчя. Важко бути відповідальним. Важко й зберігати холодний розум, коли серце стікає кров'ю.
Не можу сказати, що під час повномасштабної війни зі мною відбулась якась мега-трансформація. «Ніякий нападник нам не страшний так, як наша низька національна свідомість». Власне, моя сформувалась ще в підлітковому віці. Впевнена, якби я народилась в епоху дисидентів, наприклад, була б політв'язнем. Я давно «українізована» та цінна для своєї держави, так як сліпо віддана їй. І «повновасштабка» вкотре підтвердила цей факт.
Незалежність = непокірність. Бути вільним, мати своє. Державу формує народ. Ідейний народ, що пишається власним: творчістю, мовою, всім! Народ, що не дивиться в інший бік, а пам'ятає, як тяжко дісталося те «своє» і береже його, розвиває. На жаль, нашим людям не вистачає національної ідентичності. Вони сприймають фразу «бути вільним» занадто буквально, тому й питання тієї самої мови викликає лише агресію, бо: «говорю як хочу, ми вільний народ». Сприйняття є, а усвідомлення нуль.
Про яку Незалежність можна говорити сьогодні, коли ми досі розмовляємо мовою звірів, що прагнуть відібрати у нас цю Незалежність? Будьмо свідомими, будьмо гідними, щоб крізь роки нам знову не довелося доводити, що ми – незалежні. Слава Україні!»
«History Malva» – онлайн-проєкт про історію України, заснований харків'янином. Головний редактор та засновник – Гліб Астахов, студент Харківського національного університету імені Каразіна.
«Я студент-історик, трішки більше, ніж рік тому вирішив, що треба створити якусь платформу, щоб просувати історію України. Спочатку ми писали суто історичний матеріал, але через деякий час вирішили, що корисно також писати про сучасні події. Ми всі працюємо за ідею, нас ніхто не фінансує і завдяки цьому ми залишаємося незалежними. Ми транслюємо тільки свою думку. Її інколи, можливо, не підтримують, але вона наша. Останнім часом нас запрошують проводити різні лекції з історії нашої держави в різних куточках України: Києві, Харкові, Рівному.
Місія, насправді, дуже проста і прагматична – ми намагаємось щонайбільше охопити населення України і розповідати тим, кому це дійсно цікаво про нашу історію. Зазвичай робимо акцент на 19, 20, 21 століття. Ми їздимо та читаємо лекції, а також проводимо їх онлайн, намагаючись пояснити що, куди і як. Останнім часом почали багато писати про ті речі, які відбуваються в Україні зараз. Наприклад, про фінансові махінації з боку міської ради. Тобто, ми виконуємо ще таку суспільну місію, принаймні, намагаємось доєднатись до цих локальних рухів. Мені важко оцінювати нашу діяльність, адже скоріш за все я буду необ'єктивний. Мені хотілося б сказати, що «History Malva» відіграє велику роль у підвищення обізнаності українців і ми якісно працюємо. Я так не можу сказати, бо не знаю, але я можу лише прокоментувати те, що люди говорять після наших лекцій. Як правило, більшість каже, що вони дійсно цього не знали і дякують за те, що ми про це говоримо. В цьому я бачу певну перемогу. Конкретно я досліджую питання дисидентського руху. Про нього ми дійсно багато написали і навіть такого, що в інтернеті не можна знайти, тому що це операції дисидентів, які не опубліковані або коментарі дисидентів тощо. Щодо цієї теми мені хочеться вважати, що серед онлайн-проєктів ми найбільше приділили цьому увагу, не беручи «Історичну правду», бо Вахтанг Кіпіані безперечно просто «Боженька» у питанні дисидентського руху. Якщо казати про локальні і не зовсім відомі проєкти (я не вважаю нас відомими), то «History Malva» безумовно ґрунтовно досліджує питання дисидентського руху і взагалі національного відродження кінця 20 століття.
Для мене війна була з 2014 року. Хоч і був малим, але я це добре усвідомлював, мені про це постійно казали батьки і я добре розумів, що війна є. Єдине, що змінилось – я побачив, що це таке на власні очі. Коли над Харковом літали російські літаки і майже щоночі скидали бомби, ракети тощо і далі продовжуються обстріли. Я побачив як це. Можу сказати, єдине, на що вплинула війна – це на мою радикалізацію. Раніше я хоч і не любив росію, але інколи вона і не викликала у мене блювотну реакцію, а зараз таких винятків немає. Я мабуть більш радикалізувався і радикалізовую навколо себе інших. Ну і безперечно війна вплинула на мою діяльність. Якщо раніше я просто любив історію та її вивчав, то тепер я так чи інакше намагаюся допомагати історією українському війську і бачу тут свою відповідальність, адже я не на фронті і це не відмазка, що я студент, тому я не там. Це суто юридична відмазка. У нас в Харківському національному університеті імені Каразіна навіть на моєму факультеті є студенти, які, на жаль, загинули вже під час повномасштабного вторгнення. Я розумію, що, якщо я не на війні, то я повинен щось робити, щоб вона могла існувати з нашою перевагою. Війна вплинула також на мою професію. В 2019 році я вирішив піти на історичний факультет якраз через те, що з 2014 року батьки мені активно розповідали про те, що відбувається в Україні і безумовно війна на мене вплинула, але більше вплинула та війна, яка почалася ще 9 років тому.
Якщо ми говоримо про військових, то їм історія не дуже потрібна. Тобто на фронті ти не будеш думати про Хрещення Русі чи щось таке. Дуже цікавий факт, що є багато військових, які абсолютно не знають історію і це, насправді, феномен, як вони не знаючи її, бодай якихось мінімальних знань про нашу культуру, пішли захищати Україну. Це феноменальне явище і це ось пояснює таку теорію про «дух нації», коли нація може спати, а потім бац і робить просто фантастичні речі. Військовим історія зараз не дуже потрібна. Це не показник правильний він чи неправильний. А от для суспільства вона зараз дуже потрібна, адже історія – це, в першу чергу, ідеологія. Історію можна поділити на дві категорії. Перша – це публічна, друга – наукова. Як правило, наукову історію споживач не читає, тому що це сукупність термінології, методології, різних класифікацій і, зрозуміло ж, що звичайній людині, яка не знає всіх історичних процесів, буде важко. Публічна історія – це те, чим ми займаємось і це є ідеологія. Нашому суспільству треба пояснювати ті процеси, які відбувалися у нас в країні 50, 100, 200, 300 років тому. На жаль, багато хто не знає, що відбувалось і це одна з причин, чому деякі люди досі спілкуються російською, сприймають її як свою рідну. І не просто рідну, бо вони говорили нею з дитинства, а рідну як аксіому – Харків, значить обов'язково російська. Історія пояснює, чому це відбувається і говорить про це.
Історія, в першу чергу, сьогодні для нас – це ідеологія. Історія об'єднує націю. Головне, дуже грамотно пояснити як саме вона об'єднує і знайти ті компоненти, які допоможуть об'єднати, а не роз'єднати. Під час війни про історію треба говорити. До слова, нашого президента досить часто порівнюють з Черчилем, це не зовсім правильно. Черчиль в своїх мемуарах постійно згадував багатостолітню історію Великої Англії і безумовно він це робив для того, щоб підтримати бойовий дух своїх мешканців і військових. Він розумів, що за історією стоїть значно більше, ніж просто сукупність фактів, дат і процесів.
Раніше за незалежність боролися ті, кому держава врешті-решт не дісталася. Вона діставалася тим, хто робив все, аби незалежність не відбулась. Я говорю про Кравчука, Кучму, про тих «лівих людей», яким було байдуже на нашу державу. В 1991 році ми отримали незалежну державу. Безумовно, не просто так, як багато хто каже. «Той, хто каже, що незалежність впала нам з неба, не знає, що ми діставали по 10 років тюрми і заслання», – як сказав Левко Лук'яненко. Ми отримали її і забули про це. Ми не робили нічого, щоб Україна розвивалась і стала дійсно потужною державою, адже незалежність все-таки залежить від того, наскільки держава може дати «прикладом в зуби» ворогу.
На жаль, наша незалежність сьогодні залежить від американської зброї. І хіба це та незалежність, про яку ми говоримо і прагнемо? Ми хочемо мати її. Сьогодні наша держава ідейно незалежна, але технічно вона дуже як залежна. І для мене, безперечно, незалежність буде тоді, коли ми знищимо московію, бо інакше у нас буде постійно загроза і нам не дадуть змогу нормально розвиватися; коли ми зможемо розвинути нашу армію в тих межах, коли нас будуть не просто поважати, а й боятися. Не в тому сенсі, що ми збираємось на когось нападати, але ми повинні мати цю армію, наприклад, як Ізраїль. Тоді ми матимемо незалежність, а зараз це не та незалежність, яку хотіли той самий Чорновіл, Левко Лук'яненко або ж Степан Бандера.
Врешті-решт ми отримаємо цю справжню незалежність і ми повинні будувати потужну армію, потужну націю. Зрештою, Україна має всі права бути справжньою незалежною державою на всьому східноєвропейському континенті, адже ми найбільше пролили кров за неї, за демократію, за свободу і за всі вольності, які у нас закарбовані генетично. Також, наостанок треба сказати, що справжня незалежність у нас буде тоді, коли українці будуть панівною нацією і українська культура стане панівною, тоді коли більшість українців, а краще всі, розуміли чому це важливо. Насправді, ці процеси вже тривають. Нація активно формується і почала формуватись з 2014 року. Я думаю, що років через 30-40 ми матимемо вже іншу Україну.»
Аліна Челнова – харківська флористка, засновниця майстерні «Latour». В найтяжчі місяці війни дарувала харків'янам букети, наповнювала оселі красою та охайністю, а життя сенсом.
«Насправді, працювати після початку повномасштабного вторгнення я почала відносно швидко. Мене дуже надихнуло те, що 8-го березня зʼявились перші квіти від наших фермерів. Тоді тюльпани на ринку роздавали ледве не безкоштовно. Це було дуже зворушливо, дуже про життя і про весну. Тоді я вперше замислилась, що може буде попит і на мої авторські букети. Я памʼятаю, що зробила опитування в інстаграмі типу «що думаєте, чи потрібні зараз квіти, чи повертатись до роботи? Чи не на часі?». Найсмішніше те, що за квіти проголосували всі, хто залишився в місті, а «не на часі» відповіли ті, хто виїхав. А потім пройшов березень і квітень, замовлень не було. Зате на початку травня написала дівчинка і попросила зробити і доставити букет для її мами 8-го травня. Це якраз був день Матері. Потім написала ще одна і таким чином 8-го травня я зробила і відправила два перших букета з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Це мене дуже змотивувало! З червня закипіла робота, а вже наприкінці літа ми відкрили крамничку в ХНАТОБі. Памʼятаю, що вранці поїхала на квітковий ринок, там було багато бабусь з нарцисами. Я купила квіти і для роботи, і для себе, бо дуже сумувала за ними. Раніше в моєму домі завжди були квіти.
Треба розуміти, що воїни супроводжують людство протягом всього його існування. А палітра людських емоцій дуже широка і різноманітна. Наприклад, ми іноді здатні відчувати декілька суперечливих емоцій водночас і нам, так чи інакше, потрібно перемикатись. На початку повномасштабної війни я згадувала Ремарка і не розуміла як можна ходити в ресторан, коли війна… Але коли війна твоя буденність – що тоді? Квіти, як ніщо інше, на мій погляд, нагадують нам, що життя триває і життя перемагає смерть. Квіти відволікають і дозволяють не тільки самим відчути приємну емоцію, а головне – подарувати цю емоцію іншому. Людина завжди, в усі часи повертається до мистецтва, а квіти (ті самі, які увічнені на полотнах видатних митців, що навіть під час воїн народжували свої шедеври) і є те саме мистецтво, доступне кожному. Я за те, щоб радіти життю екологічно. Не порушуючи спокій інших, не дратуючи в такий час, постраждалих від війни інших людей, недоречною поведінкою. Для мене є межа між здатністю радіти життю та вакханалією, які деякі влаштовують зараз. І це теж дуже важливий момент. Як на мене, дарувати квіти можна і потрібно. Квіти символ життя, а життя на війні – головне.
Повномасштабна війна буквально обнулила всі мої лічильники. Я почала спочатку абсолютно все. Насамперед, роботу, бо всі мої клієнти поїхали з міста. Також, стосунки, бо війна не тільки відняла в мене, а і подарувала. Мій хлопець доброволець, який на момент початку бойових дій знаходився за кордоном, але повернуся одразу і став на захист нашої країни. Він мене надихає, дає приклад свідомості, мужності, стійкості і відповідальності. Багато з ким зі своїх старих знайомих я обірвала звʼязок, бо зрозуміла, що у своєму оточенні я хочу бачити виключно свідомих проукраїнськи налаштованих громадян, які не тільки знають свої права, а і виконують свої обовʼязки. Багато з ким познайомилась. Загалом, моє оточення зараз здебільшого складається з максимально дотичних до війни людей: військових, волонтерів, громадських діячів, діячів культури тощо. І я дуже рада цьому, бо моє оточення мене виховує і робить краще. Я завжди вважала, що здорове суспільство починається з кожного з нас і я докладаю максимум зусиль, щоб у своїй особистій зоні відповідальності створити осередок здорової громадянської позиції, що відповідає моїм поглядам на те, яким повинно бути сучасне патріотичне адекватне суспільство, яке має емпатію, взаємоповагу, єдність, свідомість та національну ідею.
Незалежність – це насамперед бути чесним з самим собою. Бути, а не здаватися, але робити максимум кожен день, щоб вдосконалити себе. Незалежність – це брати здоровий приклад, але не створювати кумирів. Люди часто стають заручниками самих себе у якихось хибних уявленнях того, як має бути. Війна зриває маски, але дехто ще сподівається їх втримати. Не треба. Будьте справжніми, але будьте кращими. Ставайте прикладом самі. Виховуйте в собі свідомість, переходьте на рідну мову. Ми маємо дуже багату історію і культуру, не можна зрікатися своєї українськості. Наша нація бореться за своє існування і за свою незалежність сотні років, почитайте історію нашої країни. Тисячі життів кращих з найкращих українців покладено на вівтар нашої свободи, це треба пам'ятати кожен день. Не дамо змарнувати цю боротьбу. На нас всіх і на кожному окремо лежить дуже велика відповідальність і настав час це усвідомити. Моя мрія – сильне та свідоме суспільство. Ми можемо мати різні погляди на життя, бути представниками різних конфесій та релігій, але ми маємо бути єдиними у головному. Україна – це наш спільний дім. Ми всі живемо в ньому і ми кожен день повинні робити все для того, щоб він став безпечним, затишним та гостинним для кожного з нас. Знаєте, є така цитата: «Важкі часи народжують сильних людей. Сильні люди створюють хороші часи. Хороші часи народжують слабких людей». Я хочу, щоб цей час створив сильних людей і щоб ці люди ніколи більше не стали слабкими.»
*Редакція «Писанина.медіа» висловлює вдячність нашим героям за свідому позицію та діяльність на благо країни. Водночас, редакція не обов'язково поділяє погляди героїв матеріалу.
Редакція "Писанина.media"