Перша українська тревел-блогерка

15.05.2022

Писанина.media

Сьогоднішня розмова піде про жінку, яку шанують в Україні і знають у Франції. Про жінку, яка ніколи не боялася робити щось вперше, ризикувати і для якої ще у 30-і роки 20 століття подорожі стали культом і справою всього життя. Перед нами цікаві факти із життєпису звичайної галицької дівчини, яка здійснила, уявіть собі, навколосвітню подорож, докладно все документуючи. Нумо трохи докладніше розбиратися в тому, чим ця жінка може надихнути і сьогодні.

Софія Яблонська, подорожуючи з камерою, робила фотографії у Північній Африці, Південно-Східноій Азії, Південній і Північній Америці, Новій Зеландії та Австралії. Ці знімки вони надсилала до України, тому українці могли ознайомитися з далекими краями, які тоді мало хто міг побачити на власні очі. Чим вам не Птушкін у жіночій подобі?

Хоч вона і народилася у селі Тарасівка Львівської області та у дитинстві спілкувалася російською та польською, через те, що її батько був заядлим москвофілом. Коли почалася 1 світова війна і Львів окупували, вся родина взагалі на деякий час переїхала до Росії. Українську Софія вивчила самостійно вже трохи згодом, тому що хотіла відчути своє коріння. За кордоном іноземці її називали «Люба Місс Україно», тому що позиціонувала вона себе саме як українку.

Нетиповим було для жінки тих часів самостійно оплатити собі навчання. І Софія входила до числа цих людей. Це була епоха розквіту кіномистецтва і вона з братом у Тернополі тримала два кінотеатри. Бізнес користувався успіхом і приносив значний дохід. Софію надихнув світ кінематографу і це спонукало її робити кіно самостійно, стало головною причиною її інтересу до документалістики. В Україні даній сфері діяльності не навчали і вона, не знаючи і слова французькою, сміливо вирушає до Парижу ( згодом вона буде ідеально знати французьку, італійську, англійську і навіть трохи китайської).

Схід манив Софію найбільше. Тому в Китаї затримується аж на 15 років. Цей час вона провела в погоні за матеріалом, у вивченні китайської культури та побуту. В своїх щоденниках писала , як частувала китайців українськими стравами, в неї був маленький город біля хати, і навпроти вікон посаджені мальви, які нагадували їй про рідний край. Це можна назвати повноцінним культурним обміном.

Не всім відомо, що в средині 20 століття китайці були народом забобонним і не дозволяли себе фотографувати. Вважалося, що фотографія забере їхню душу. Тому Софія пішла на хитрість, орендувала кімнату, облаштувала її таким чином, що одна половина була відведена під офіс, а інша під фотозону. Китайці заходили і питали чим торгують у цій крамниці. За легендою продавали автівки. Неімущі китайці і грошей на таке не мали та й слова такого не чули, тому швиденько виходили, але за цей час можна було встигнути зловити людину в об`єктив.

Достеменно не відомо чи позиціонувала себе Софія як феменістку, та проте точно відомо, що її постать була популярна серед суфражистського руху молодих дівчат на Галичині. Вона завжди виглядала доволі ексцентрично. Носила коротке волосся, брюки (згадаймо Коко Шанель). Китай подарував Софії Івнівні кохання і щасливе сімейне життя. Її супутником став Жан Уден у шлюбі з яким в неї народилося троє синів. Союз не був раннім бо навіть у своїх листах вона писала, що спочатку треба стати собою аби вибудовувати стосунки з іншими. Цей шлях вона прошаровувала через мандри, зйомки документального кіно, через зближування з навколишньою дійсністю за допомоги камери.

Ми дякуємо їй за те, що вона не залишала свій досвід для себе, а описувала його у книжках. Дарма що літературне письмо і не було її найсильнішим талантом та вона розуміла, що емоції найкраще зобразить та людина, яка їх пережила. Після навчання кінозйомці вона влаштовується на роботу до французької відеокомпанії. Заради журналістських зйомок поїде в свою першу подорож до французької колонії Марокко. Після шляху через Касабланку, Марракеш, Могадор, Тарудан, Агадір народжується книга «Чар Марокка», надрукована 1932 року науковим товариством Тараса Шевченка, в якій переповідається як вона відвідала гарем, «Вперше сьогодні радію, що родилася жінкою, бо європейським мужчинам ще ніколи не трапилось оглядати неприступних таємниць гарему», поспілкувалася із воєначальником каїду «Прощаючись теплим тоном свого матового голосу, каїд зауважив :

- Коли завтра не будете мати нічого кращого до роботи, пані, та коли нудьгуватимете, заходьте до мене на обід, а я постараюся вдовольнити вашу цікавість. Покажу вам декілька старовинних наших виробів, послухаєте музики, побачите танки невільників і покажу вам моїх сім жінок… І сміючись додав:

- Вибачайте за таке скромне число мого гарему.» і робила ще багатоінших заборонених для не репортерів речей, користуючись принагідно своїм званням репортерки.

Наприкінці життя Софія Яблонська припинить мандрувати, повернеться до Франції, оселиться на райському острові з унікальними пейзажами Нуармутьє, де вона повністю зосередиться на написані спогадів, зокрема мемуарів про дитинство «Книга про батька». Жінка неймовірної долі, якій просто в обличчя пророкували загинути десь в пустелі або в джунглях, або в полоні неочікувано померла в автомобільній катастрофі, коли їхала до Парижа здавати свою нову книгу редактору.

Урок, який Софія Іванівна намагалася нам піднести на прикладі власного життя просто безцінний: ніколи не треба зациклюватися на затхлих світах і треба завжди шукати щось нове, щось вражаюче і хвилююче кров. От такий він - рецепт істинного життя про яке ніколи не будеш жаліти. То що, може просто зараз без зайвих роздумів збереш валізи і гайда на острів Суматру?

Для більш детального ознайомлення з її життям, редакція рекомендує власне прочитати її автобіографічні твори, деякі з них ми вже згадали у матеріалі. Зокрема, «Далекі обрії», «З країни рижу та опію», «Листи з Парижа. Листи з Китаю»,«Теура. Софія Яблонська» ( збірка рукописів і світлин зі вступною статтею від Оксани Забужко)

Авторка: Олександра Галічєва