"Осінь дівчат, весна жінок": листи до Дня Незалежності з майбутнього

Коли ти молодий, так цікаво зазирнути в майбутнє… От і ми з редакторками «Писанина.media» вирішили уявити своє щасливе майбутнє в Незалежній Україні через багацько років. Так хочеться візуалізувати ті щасливі години, коли Україна загоїть свої рани, проживе всі втрати і народить нове покоління, а ми, вкриті зморшками і уражені спогадами про лихо, в день Незалежності будемо тихо посміхатися і згадувати свій шлях, сповнений журби і сміху; сліз та втіхи, такий непростий і все-таки здоланий.

Софія Полєно

24 серпня, 2032 рік

2032 рік, 41 річниця Незалежності України…

Я пишу ці рядки з вагона супершвидкісного антигравітаційного потягу Укрзалізниці, що їде з Києва до Маріуполя. До Маріуполя на вечір української поезії, до Маріуполя на найсмачніші у світі чебуреки, до Маріуполя гуляти набережною і зустрічати новий день біля моря, словом – додому. Додому, існування якого можливо жахливою ціною, про яку ми пам'ятатимемо завжди, але сьогодні, 24 серпня, особливо. І сьогодні болить особливо, проте біль також означає, що ми не забули. І не забудемо ніколи. Війна закінчилась, але боротьба за пам'ять продовжується.

Валерія Фургалець

24 серпня, 2041 рік

Сьогодні 24 серпня 2041 року. Надзвичайно гарна дата, чи не так? Аж не віриться, що сьогодні нашій Україні виповнюється офіційних 50 років. Час летить надзвичайно швидко, а здавалось, ніби ще нещодавно, ми святкували 30-річчя Незалежності на параді на Хрещатику. За пів року до початку повномасштабної війни. Аж важко віриться, що все закінчилось і ми перемогли. Ми й досі відбудовуємо нашу країну після дій ворога, та наші рани все ще кровоточать. Приємно бачити, що доволі багато людей повернулося додому, але пекельно боляче від того, що декого ми вже ніколи не побачимо, адже вони віддали своє життя за наш спокій. Змінилося вже багато чого: і влада, і люди певною мірою, і міста деякі більше не впізнати. Деякі навіть ми будуємо з початку. Головне, що ми повернули всі свої території і працюємо над підвищенням нашої обороноздатності. Проте людські життя не повернути і ми усвідомлюємо цю ціну, ми пам'ятаємо кожного, хто віддав життя у цій боротьбі та шануємо і тих, хто лишився живий. Україна вистояла, перемогла, відбудовується та продовжує процвітати.

Соломія Герун

24 серпня, 2075 рік

Моє "минуле" майбутнє

2075 рік. Сьогодні мені виповнилось 70. Час промайнув непомітно, ніби одна мить. Як зазвичай у нашому літньому будинку зібралась уся родина, аби провести цей день разом. З усмішкою на обличчі та з сумом у душі, я задула свої ювілейні свічки. Після цього непомітно прослизнула у сусідню кімнату, поки усі смакували торт. Сівши на диван, розкрила припилений альбом з фото і спогади поглинули мене.

Ось тут мені 8 і я відпочиваю з сім'єю у Затоці. А тут я вже старша і ми поїхали до родичів у Кременчук. Ще досі пригадую особливу атмосферу потягу. На наступному фото я у медичній масці. Для моїх внуків ця фотографія була дивиною, але коронавірус у 2020 році був суворою реальністю. Ось ця світлина зроблена за декілька днів до найбільш переломного моменту у житті. Я була на примірці сукні на свій випускний. Пригадую, як емоції мене переповнювали.

24.02.2022 вся країна прокинулась не від звуку будильника, а від вибухів. У моїй рідній країні розпочалось повномасштабне вторгнення. Війна, що тривала 8 років поширилась далі, зачепивши усі куточки України. Мої внуки, слухаючи історії про це період, не могли собі уявити, як проходила моя юність. Але для українців це була реальність, у якій всі старались вижити. Було важко. Безліч героїв, які поклали своє життя за наше майбутнє, цивільні жертви, стирання міст з землі, знищення пам'яток архітектури. Це було найважче.

Але ми вистояли та перемогли. У цьому не було ніяких сумнівів. Цей довгий зимовий день, який тривав понад два роки закінчився на початку 2024 року. Усі відчували полегшення, але водночас кожен пам'ятав, що ми маємо зробити все, аби покладенні життя не були марні.

Звісно, післявоєнний період був складний. Адже розпочалась відбудова та продовжилось розмінювання міст. Наші іноземні партнери активно допомагали нам, але найбільш внесок зробили ми – українці. Адже об'єднавшись, ми допомагали усім чим могли. Також, Україна впевнено увійшла в ООН.

2030 році усі міста були відбудовані. Розмінювання тривало і надалі. Цей рік запам'ятався найбільше, адже ми з сім'єю поїхали в Крим. Насолоджувались заходом сонця та невпинно ласували місцевими солодощами. Знайомились з корінними жителями, які були раді нас бачити.

У свої 70 розумію, що пережила чимало. А що пережила Україна? На 84 році Незалежності наша Ненька пройшла безліч випробувань і тортур. Звісно, ще задовго до незалежності Україна потерпала. 3 Голодомори, 2 світові війни, УПА, масові репресії, знищення поетів та письменників, заслання українців, знищення мови та культури, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція гідності, російсько-українська війна та повномасштабне вторгнення. І це ще далеко не всі події, які вплинули на майбутнє України.

Але попри всі негаразди, труднощі ми були завжди поруч. І так було, є і буде завжди! І варто пам'ятати, що після дощу завжди виходить сонце. Сонце для нашого світлого майбутнього.

Валерія Цуба

24 серпня 2083 рік

Молодість застала мене в часи, коли уявити життя в 60 років було чимось надзвичайним, бо воно здавалося крихким та вразливим, немов павутиння, а страх «не дожити» перестав бути просто страхом. Але я точно знала, що житиме Україна. Часи, коли її незалежність викарбовували кров'ю, досі нагадують невмирущі фотокартки та історії, які я прагнула зберегти. Ох, сьогодні мої онуки читають їх як «казочку» на ніч. Час, коли змінилась доба, коли переродилась ціла епоха. Це не лише хроніки болю та суму. Це, передусім, хроніки щирої боротьби, здобутки якої ми маємо можливість відчувати щодня. Прокинутися і дихати. Вільно. Без страху. Гордо. Розправити крила. Летіти. Відчувати дім, в якому панує безпека та затишок. Дякувати. Бо незалежність… Це те, про що сьогодні з шаною промовляють наші онуки. Те, що закладено на генетичному рівні. І те, що передано через найболючіший досвід, але збережено серцем. Це щастя вибору, який ми відстояли. Це щастя, безсумнівно.

Саша Галічєва

Київ, 2115 рік

Моя мама завжди любила цю квартиру. Я пам'ятаю, як вона сиділа на рожевій канапі, підперши рукою підборіддя та замріяно перебираючи свої сережки з перлами, казала, що немає місця на планеті, де вона почувала б себе завжди такою закоханою, наче їй 16, закоханою в кожен куточок, буквально засліпленою почуттями, які не минають, не притупляються, не перетворюються на буденність. Є лише вічні метелики, які ніяк не хочуть покинути живіт, навіть коли після дуже смачної вечері їм там немає місця. Вона точно знала, як любити місце, ніколи нам не розповідала як це робити, просто зараз я розумію, що її приклад навчив мене більше ніж будь-які розмови та настанови. Вона вже давно не сміється зі своїх же жартів і не п'є каву з вершками, проте я точно відчуваю, що вона поряд, коли переглядаю листівки з різних країн, в яких вона побувала, і уважно читаю дати та маленькі коментарі про кожне місто. Багато листівок у мами є і з міст України. Про Одесу вона у 2028 написала – я наче сходила на побачення з розкішною та фантастичною жінкою. Про Запоріжжя в 2031 – я була рада заблукати в димці Дніпра. А листівку з Криму в 2035 вона підписала запитанням – виходить я нарешті дісталася дому? Я також завжди сяю, коли можу неспішно здійснити променаду вулицями її рідного міста, іноді роблю це з тривогою в душі, бо спадково мені передався страх, що все це можна було втратити. Що це було б чуже і не рідне. Не було б її чорно-білих фотокарток в костюмах на фоні парків. Існували б лише гіркі спогади дитинства, про які вона точно обрала б мовчати, я ж бо її добре знаю.

Добре що цього ніколи не сталося.

Редакція "Писанина.media"