Не “східняки”, не “западенці” абощо – а соборні. Які прояви шкодять усвідомленню соборності України?

Сьогодні, занурюючись у історичну глибину, ми знову переживаємо боротьбу наших предків за свої території та неподільність їхнього прагнення створити єдину українську державу. Тож у День Соборності України редакція "Писанина.медіа" спрямовує свій заклик до всіх наших  читачів – будьмо єдиними. Заперечуючи усі упередження, маємо усвідомити, що це єдина цінність, за яку варто боротися.

Зважаючи на це, у матеріалі представниці нашої редакції відкрито діляться особистим досвідом, коли упередження перетворювалися на перешкоду перед досягненням єдності. Ці прояви не лише заважають розумінню цінності Соборності України, але й, стаючи частиною російської пропаганди, виступають інструментом ворога. Наша мета – виокремити ці проблеми та підкреслити їх негативний вплив на наше національну свідомість.

Водночас редакція "Писанина.медіа" підкреслює, що прояви, висвітлені в матеріалі, є виключно особистим досвідом кожної учасниці нашої команди, а, отже, не можуть бути узагальнені до всіх громадян, мешканців окремих регіонів тощо.

Валерія Цуба, засновниця медіа

Я зростала в середовищі, яке було наділено неоднозначною думкою про мешканців сходу України. Нібито вони прихильники росії, щодуху вірять у "братні народи", не шанують української історії, традиції, мови... Не борці, а пристосуванці. Чи вплинуло це на мене? Скажу так: це залишило значний відбиток на моєму світогляді, що з часом трансформувався у прагнення – дослідити це питання глибше, заперечити, маючи перед собою факти… Після анексії Криму та початку війни на Донбасі – багато тамтешніх мешканців були вимушені стати переселенцями. У моїй школі з'явилось чимало нових учнів, які також тепер були внутрішньопереміщеними особами. Загалом дуже багато людей знайшло прихисток саме у Києві. Я відчувала, що від деяких осіб до них є упереджене ставлення. Бо "понаїхали ось ці донецькі" або ще краще "повтікали від своїх братів (про росіян)". Хтось засуджував їх за російську мову, а хтось відверто намагався "підколоти", коли ті робили спроби перейти на українську. То вимова не та, то раптом якась помилка. То літера "г" звучить як "ґ"... Ще більше дискусій спричиняли пільги, які вони отримували. Це не було аж таким поширеним явищем (або я була не такою спостережливою), але очевидний поділ, де так звані "східняки" окремо – відчувався. Водночас ті, хто залишились на окупованих територіях також для когось стали "зрадниками".

Сказати, що сприйняття людей докорінно змінилося з початком повномасштабної війни, не можу. Я бачу, що тепер не лише "східняки", а "западенці" комусь здаються патріотичними лише на словах, бо територіально так сталось, що вони далеко від лінії фронту. Звісно, мова не про всіх і не про всі ситуації. Але відверто, ця меншовартість щодо окремих українців та регіонів стає частиною російської пропаганди. Дискусії про те, хто і де чекав "рускій мір", хто більше українець, або з яких регіонів у нас більше військових – порожні. Ми маємо апелювати фактами, а не домислами. І сьогодні найбільш вагомий факт – ми українці. Соборної України. Тож не "східняки", не "западенці" абощо – а соборні. Соборні українці – гідні громадяни своєї держави. І головне: єдині та згуртовані.

Соломія Герун, редакторка

У нашій країні досить часто можна натрапити на так званий поділ українців – на «западенців» та «східняків».

Моє оточення упереджено ставилось до мешканців сходу України через те, що вони розмовляють російською, не дотримуються українських звичаїв тощо. Але й у моєму житті трапився випадок, коли жителі сходу поставились з осторогою до мене.

2018 рік, Кременчук. Тоді ми з сімʼєю приїхали в гості до родичів. Зайшовши в магазин, ми звично розмовляли між собою. І я помітила, що щось не так. Увесь персонал супермаркету налякано дивився на нас. Консультант у магазині не хотів мені допомагати лише через те, що я розмовляю українською мовою. Українською мовою в Україні….

Ще досі можна натрапити на дискусії між жителями заходу та сходу України. Мова не про всіх. Ці порожні сварки є частиною російської пропаганди. Вони лише розʼєднують наш народ. Але нам варто памʼятати, що ми – українці, соборний народ, що протягом століть виборював свою незалежність, і продовжує робити це надалі. Адже обʼєднані українці – непереможна нація.

Атаманів Діана, редакторка та тіктокерка

Дуже наболіла тема для мене, особливо останні півроку. Чому? Я із Львівщини й ніколи не вважала, що люди зі сходу України — гірші або "не наші". Коли жила у гуртожитку — познайомилася із людьми, які народилися та проживали на сході й мені було цікаво слухати їхні розповіді про життя там, про традиції цих регіонів та їжу. Як не крути, Україна тим і цікава, що в кожному регіоні є щось своє.

Проте, коли зараз кажу комусь, що я із Львівської області, бачу певне розчарування на обличчі. Або ж недоцільний коментар "Фортеця Львів". Найбільшим розчаруванням для мене були коментарі під відео у Тіктоці, коли у Львові перший раз за довгий час прилетіла ракета у дім: "О, фортеця Львів", "львів'яни вже всі на кордоні" тощо. Я щиро сподіваюсь, що більшість із цих коментарів — були російські боти. Тому що у нас з вами один ворог — росія. Ми не воюємо між собою! А саме це хоче зробити країна гній — зробити штучну або ж справжню ворожнечу між нами. Нумо пам'ятати, що ми всі одна країна. Схід і Захід разом!

Валерія Фургалець, головна редакторка

Я не львівʼянка. Навіть близько не народилась на заході України, але при цьому, я однаково зазнавала цькування на кшталт «фортеці Львів». Я народилася в Житомирі, наразі проживаю у Києві, але кожен місяць також відвідую місто Лева, яке мені вже майже як рідне. Я люблю це місто всім серцем і, звісно, що завжди готова стати на його захист, але це не означає, що я погано ставлюсь до решти, намагаючись когось принизити чи образити. Що таке соборність? Це, в першу чергу, єдність. Єдність задля перемоги та нашого майбутнього. За єдністю приходять взаєморозуміння та взаємоповага. Не важливо, звідки ми. Ми всі українці і у нас одне бажання, одна мета, одна Батьківщина. Тому зараз як ніколи важливо обʼєднатися і не забувати, хто наш справжній ворог.

Софія Полєно, редакторка

Я народилась у Маріуполі. Коли переїхала до Києва навчатись в школі, на співбесіді "завалилась" на другому ж питанні: «Яке твоє прізвище?» Я щиро не знала, що це означає. Вчителька тоді подивилась на мене з осудом і хоча не зробила жодних коментарів з приводу мого східного походження вголос, з її виразу було зрозуміло, що подумки вона все ж таки була невдоволена.

А потім почалась війна на Донбасі, анексія Криму, Революція гідності. Людей зі сходу в Києві значно побільшало. Їх не любили, не хотіли здавати житло, підозріло ставились поліціянти. Бурчали коли бачили донецькі номери, розказували легенди про непорядних «східняків», які тільки й знають що байдикують, працювати не хочуть, а лише отримують гуманітарку. І взагалі це вони винні, що росія почала війну, бо самі російськомовні. Я тоді зовсім не розуміла причину такого ставлення. Адже в моїй пам'яті назавжди закарбувалась історія. Історія одного прапора.

Маріуполь, початок війни на Донбасі. Мої дідусь і бабуся та інші родичі живуть біля моря, на під'їзді в місто. На Маріуполь сунуться танки. І люди виходять з прапорами, у вишиванках на ці танки живим ланцюгом — не пускають в місто. Серед них мої бабуся з дідусем і тітка з дядьком. Стоять з синьо-жовтим стягом. Тоді танки так і не пройшли в місто.

А за 9 років Маріуполь окуповують. Дідусеві та бабусі через місяць окупації вдається виїхати й разом ми їдемо в Німеччину. А тоді, вже у німецькому місті Кельні я іду на мітинг проти російської агресії в Україні. І стою там разом з десятками людей з різних куточків України. З тим самим прапором. Як із символом боротьби та нескореності. Символом того, що схід — така ж важлива частина України, як і інші.

Горак Яна, редакторка

Це було 21 січня, неділя. З рупорів кричали: «Обʼєднується Захід зі Сходом». «Живий ланцюг» з людей простягався з Івано-Франківська й аж до Києва. Всі стояли з жовто синіми прапорами, у когось був великий, хтось мав менший. Місцями «живий ланцюг» був дуже щільний, але інколи й не вистачало людей, тому з районних центрів привозили охочих на автобусах, тисячі людей обʼєдналися в той день, як символ обʼєднання ЗУНР і УНР у 1919 році, — спогади мого дідуся про акцію «Українська хвиля».

22 січня 1919 року відбувся Акт Злуки між УНР і ЗУНР у соборну Україну. Акцію "Живий ланцюг" або ж "Українська хвиля" організували з нагоди 71-річчя проголошення Акту Злуки, як нагадування про те, що Схід і Захід — це одна українська земля і вона неподільна. Люди, які в той день вийшли, довели, що ми — одне ціле, ми — одна нація, яка творить свою історію.

Редакція "Писанина.медіа"