Наталія Брічук - шлях українського мистецтва до визнання тернистий, але ми його подолаємо
Українська художниця, Наташа Брічук, почала свою професійну кар'єру в 2016 році. З тих пір вона створила власний стиль і бачення краси. Головна відмінність – легкість і зухвалість, як в графіці, так і полотнах. Головне натхнення художниці – українські традиції та народ. Вона впроваджує та інтегрує наші традиції в сучасний світ.
Сьогодні ми поговорили з нею про майбутнє українського мистецтва, дитячі мрії та найважливіші досягнення.
Як би потік думок людей, які приходять до галерей, можна було б контролювати, яку емоцію Ви б хотіли у них викликати своїми роботами?
Я не думаю, що хтось повинен відчувати нав'язану мною емоцію. Я не люблю, коли я щось створюю і диктую свою історію, саме як я це відчуваю. Бо це дуже звужує сприйняття тої людини, яка дивиться на твою роботу. Часто відвідуючи виставку, ти дивишся експозицію, вона тобі резонує та подобається, але коли читаєш експлікацію, то розумієш, що є багато води, що воно тобі не відгукується і таким чином, в тебе складається враження. Я дуже часто намагаюся утримуватися від цього висловлювання, тому що мені хочеться, щоб людина спочатку щось подумала, відчула, а тоді, можливо, запитала мене і я змогла би доповнити цю історію.
Що для Вас означає бути митцем?
Найважливіше - це відчуття свободи. Я та людина, яка вчилася на художньому відділені, ніби, зрозумівши, що з мистецтвом хочу повʼязати життя. Але на третьому курсі я була абсолютно розгублена тим, що не відчувала, як мені застосувати в реальному житті знання, які мені дав вуз. Тобто в тебе є декілька варіантів після вишу: піти працювати в художню школу, спробувати робити картини на замовлення або ж створити свій гурток і викладати дітям. І я подумала, що моє майбутнє, мабуть, взагалі не буде стосуватись мистецтва і це буде - офісна робота. І я зрозуміла, що та історія, де ти сидиш, нічого не вирішуєш, не належиш собі, але залежиш від системи взагалі не моя історія. Я маю бути вільною. Бути митцем - це передусім бути вільним. Ти тільки сам, можеш робити, що хочеш і висловлюватися як заманеться. Ти не працюєш на замовлення. Ти не ілюстратор, ти не графічний дизайнер, а митець і ти диктуєш умови, а не тобі. Для мене це найважливіше.
Яке досягнення в своїй творчій кар'єрі Ви вважаєте найбільш значущим?
Знаєте, я спілкуюся зі своїм психологом і вона мені каже: " я собі не присвоюю те, що я роблю". Тому для мене це завжди дуже важка тема. Насправді, якщо подивитися на все, що було за останні два роки, а я у цьому варюся близько двох років, тобто саме професійно цим займаюся та заробляю. Для мене класним був проєкт з українським брендом одягу- Bobkova. Мені взагалі було дивним, що такого маленького невідомого художника як я, запросили розробляти та представляти колекцію, а потім брати участь в показі, де буде багато відомих людей, телебачення, і згодом це опублікує Vogue. А наступний раз був, мабуть, вже цієї весни, це була публікація в польському Vogue, вони мене теж самі знайшли та написали. Мені завжди подобалася ідея популяризації мого мистецтва за рахунок такої медійності.
Також досягненням є те, що я познайомилась з неймовірними людьми, які також дотичні до мистецтва. Ми разом були на резиденціях і мали класні виставкові проєкти.
Яку людину Ви вважаєте своїм найкращим вчителем?
Це викладач з художньої школи, який давав мені найперші сходинки розвитку в мистецтві - це та людина, яка допомогла побачити мистецтво не класичне, а ніби під іншим кутом. Ми вивчали різні течії в мистецтві, особливо акцентуючи увагу на фовістах та кубістах того часу. Це справило на мене сильне враження і дало змогу осягнути та зрозуміти свободу в живописі.
Яке полотно є Вашим найбільш інтимним?
Якщо так подумати, то це полотна з серії, яку я робила останні два місяці. На одному із полотен зображена оголена дівчина, а навколо неї пасуться кури. Для мене це полотно досить інтимне, тому що зараз в мене період, коли я намагаюся дізнатися більше про своє минуле, про свій рід, а насправді я знаю досить мало. Обставини, які склались у моєму житті та житті моїх батьків майже стерли всі спогади про наш рід.
Картина демонструє, що людина, яка мало знає про свій рід - вразлива, що в неї немає точки опори. Таким чином, я зараз намагаюся зрозуміти своє минуле, свій рід, саме це я намагаюся досліджувати в своїх роботах.
Чи існують якісь табу Вашої творчості?
Мабуть, табу зараз це те, що обмежує мою свободу в творчості. Це можуть бути, наприклад, роботи на замовлення. Я таким не займаюсь.
Тобто головне табу, це не йти проти себе.
Так, формування себе як митця це не романтична історія, як всі звикли. Окрім прийти на майстерню і почати працювати є багато речей, які митець повинен вміти і знати. Часто це не стосується творчості взагалі. Важливою складовою є вміння заключати договір про співпраці з різними інституціями та галереями, слідкувати за всіма відправками і вміти фіксити всі факапи, які однозначно є і будуть. Ось це та сторона художника, про яку не пишуть в книгах.
А Ви зараз навчилися цінувати себе, не принижувати, не порівнювати?
Ні-ні, не навчилася (прим. посміхається). Знецінення це постійна історія, яка завжди десь поряд зі мною.
Але розуміння того, що це не ок і треба працювати над собою, привело мене до пошуку психолога і пропрацювання цієї проблеми. Я досі на шляху і коли я дійду до справжньої любові до себе, я знаю, що зникне знецінення і порівняння себе з іншими.
А якби можна було якийсь момент в своїй біографії змінити, Ви б щось змінили?
Я б точно нічого не змінювала. Я дуже рано і чітко зрозуміла, що, по-перше, життя коротке, по-друге, я хочу його жити, так як я цього забажаю. Знаючи, що життя тобі належить, ти відчуваєш колосальну відповідальність за себе, бо чудово розумієш, що крім тебе ніхто його не змінить на краще. Виходячи з цього, часто потрібно йти на зустріч невідомому і нестабільному, ти ніколи не будеш знати чи спрацює це цього разу. Завжди будуть сумніви і невпевненість, а часто і страх. Але в такі моменти я повторюю собі, що не можна боятись жити.
А яке майбутнє українського мистецтва? Куди ми прямуємо?
Насправді це досить таке широке питання. Ми молода країна, у нас багато молодого мистецтва і дуже амбітних митців. Це створює неймовірні перспективи в майбутньому. Але з іншого боку ми живемо під час жахливої війни і весь світ на нас дивиться ніби під мікроскопом . Основною проблемою, як на мене, зараз є кількість неякісного мистецтва, яке не проходить ніякого відбору і презентується за кордоном. А також спекуляція на українській тематиці митцями, яка перетворюється на шароварщину. Це стосується абсолютно всієї творчості в Україні.
А основною проблемою чому українці не купують мистецтво є лише гроші?
Звичайно, що не лише. Часто це стосується того, що більшість людей живе в середовищі, де мистецтво не грає ніякої ролі, тобто люди навіть його не помічають. А якщо довго не виховувати смак, то мистецтво якісне починають підмінювати на низькосортне, а у людей фокусу уваги вистачає тільки на зрозуміле мистецтво, яке несе прямі сенси, де не потрібно думати, а можна просто споживати його як картинку.
Як на мене, смак і " відчуття прекрасного" повинні розвиватись із дитинства. А у нас частіше всього знецінюють творчість з дитинства і розглядають це просто як гурток після школи, а в класі так 8\9 батьки дітям починають говорити, що в реальному житті це немає ніякого практичного значення і потрібно знайти реальну роботу.
Тому цей наратив існує і досі. Мистецтво просто не сприймається.
Але я живу в тій інформаційній бульбашці, де купують мистецтво, особисто в мене, найбільше купують саме українці.
Що б Ви хотіли коли-небудь почути про свої роботи?
Я ціную, що мої колекціонери діляться зі мною своїми емоціями та рефлексією щодо моїх полотен. Я щаслива, що у них народжується своя власна історія, коли вони споглядають моє мистецтво. Що я не навʼязала їм одну думку і вони створили свою. Адже, Ви уявляєте скільки може мати унікальних історій лише одне полотно?
Авторка: Саша Галічєва