Мовить Миколаїв:інтерв'ю з волонтеркою міста про життя під обстрілами

Лала - жителька Миколаєва, міста, що з початку повномасштабної війни потерпає від щоденних обстрілів. Міста, яке героїчно тримає оборону від 24 лютого. Дівчина активно волонтерить, веде інформаційну війну та проводить збори для наших бійців.

Про війну власними очима, допомогу ЗСУ та особисті втрати, які принесла війна, далі в інтерв'ю з Лалою.

• Як для тебе почалося повномасштабне вторгнення росії на територію України?

 Я була достатньо скептично налаштована, хоч мене і попереджали люди, що пов'язані з військовою справою. Проте я думала, що цього не станеться. 24 лютого вперше прокинулась о шостій від дзвінка сестри, але тоді ще не зрозуміла, що вона хоче, тому знову лягла спати. Потім, вже о сьомій ранку, коли в Миколаєві ракета влучила в аеропорт, мені зателефонувала мама і сказала, що почалася війна. Остаточне розуміння прийшло, коли я почула перший в своєму житті вибух за декілька хвилин.

• Коли прийшло розуміння, що війна надовго?

Я думала, що це завершиться за три - чотири дні. Оскільки трішки розуміюсь на історії,  переглядала останні конфлікти, наприклад, росії з Грузією, де все пройшло доволі швидко, тому була впевнена, що більше п'яти днів війна і в нас не буде. Розуміння того, що це надовго прийшло після першої поїздки на окуповану територію (ред. - Херсон), бо я своїми очима побачила наскільки їх багато (ред. - російської армії) і скільки у них техніки. Але це все, напевно, через місяці півтора сталося.

• Чи пам'ятаєш момент, який став найстрашнішим за весь період?

Всі вони насправді були достатньо напружені, але є дві історії, які запам'яталися найбільше. Ми збиралися їхати в Снігурівку, але нам ніхто не міг дати чіткої відповіді чи є там окупація, бо Віталій Кім у своєму телеграм-каналі сказав, що ні, а військові навпаки - говорили, що місто окуповане. Ми не знали, що робити, але обвішали машину білими прапорами і все ж вирішили їхати на власний ризик. Дорога була дуже довгою і напруженою, бо всюди були снаряди, які стирчали з-під землі, наслідки вибухів, а ще й до цього ти не знаєш, що очікувати. Коли приїхали туди, то частина міста окупованою ще не була, а на іншу вже не могли дістатися.

Протилежна ситуація сталася, коли ми допомагали людям з Воскресенську. Там велися активні бойові дії, через що селище повністю відрізали від води, світла та газу, а у людей не вистачало продуктів харчування. Мені особисто написала дівчина, яка просила допомогти з дитячим харчуванням, а за декілька днів я отримала повідомлення від іншої людини з того ж селища, яка також просила допомогти з продуктами для дитини. Ми не розуміли, що робити та як допомогти людям, бо нас просто б не пропустили у населений пункт. Але одна з жінок запропонувала варіант, аби її чоловік приїхав мопедом до Миколаєва, де ми б передали допомогу одразу всім. Коли ми зустрілися, одразу ж почалися дуже гучні вибухи, які йшли один за одним та не зупинялися. Мій напарник, який більше розбирається у воєнній темі, одразу ж сказав, що почався бій і треба негайно йти. А за декілька хвилин уже прийшло повідомлення, що розпочався бій, який був прямо поруч з нами, і ми просто вчасно встигли покинути те місце. 

• Яким був для тебе перший місяць війни?

Перші дні війни я допомагала тітці з дітьми, бо тоді у всіх був стрес і ніхто не розумів як діяти. Але вже на другий день я зрозуміла, що не можу просто сидіти. Коли я чула плач дітей, мене почала брати злість. Я завжди кажу, що лють трансформується у сміливість та вчинки, які можуть змінити систему. Тому, я вирішила, що треба щось змінювати та робити. Перший раз ми замальовували мітки, які ще тоді розставляли по місту. Пізніше я зрозуміла, що можу долучитись у волонтерські чати та допомагати закривати малесенькі збори, які мені під силу. Згодом, вже через знайомих-волонтерів дізналася про штаб «Південний опір», в якому працюю до цього часу. Волонтерський штаб реалізує свою діяльність більше по військовій справі, тому з того часу я почала допомагати не лише цивільним, а і бійцям.

В цілому, перший місяць війни асоціюється з недосипом, відсутністю сил навіть сходити в душ, блідим обличчям, диким волонтерством та шаленою втомою, але в той час перший місяць повномасштабного вторгнення - це нові знайомства, які зараз дуже допомагають у волонтерстві.

• Коли ти зрозуміла, що час розпочинати інформаційну війну? Що стало фінальним поштовхом?

З початком війни я почала знімати відео у Тік Ток, але про війну і волонтерство, а через деякий час почала бачити, що у мене зростає аудиторія. Паралельно з цим, зрозуміла, що хочу займатися більше військовою частиною, бо в магазинах вже покращилася ситуація, і допомагати цивільним тоді для мене було марною тратою часу. Тому я почала думати над тим, як збирати великі суми, аби закрити збори. І в той час просто виклала перше відео про свої емоції та переживання, бо вночі від обстрілу сильно постраждала моя квартира. Цей ролик набрав майже 200 тисяч переглядів, і я почала бачили, що мої відео розлітаються користувачами з усієї України, і людям почало це відкликатися.

Останньою краплею був приліт на університет ім. Сухомлинського в Миколаєві. Мене знову охопила лють, бо в мене забрали квартиру, школу, в якій я навчалася та університет, і найстрашніше - постраждала моя бабуся, у неї була поранена нога, і з того дня я вирішила, що треба щось робити.

Саме тоді я зробила фото на фоні руйнувань, і, до речі, навіть по реакції перехожих, які за цим спостерігали, я зрозуміла, що це дійсно працює, чіпляє за живе. Тоді відео та фото з цього місця я виклала в Тік Ток, воно набрало близько півмільйона переглядів, що допомогло мені буквально за декілька днів зібрати 98 тисяч гривень на допомогу Миколаєву. І саме в той момент, я зрозуміла, що весь цей час робила все не так: я допомагала Херсону, Мелітополю, Маріуполю, Бердянську, але Миколаєву не зробила нічого. Я настільки була зайнята допомогою іншим містам, що забула про своє рідне. З того часу вирішила показувати всю правду та щирі емоції про Миколаїв, завдяки чому люди починають мені вірити і допомагати. А я в свою чергу буду кричати про Миколаїв стільки, скільки знадобиться, аж до того часу, поки у моєму місті не буде миру.

• Як відбуваються збори? Хто тобі допомагає?

Багато людей насправді не розуміють, що організація збору - це величезний механізм. Це не лише моя робота, а цілої команди, де кожен відповідає за свою частину. Запити на збори є завжди: останнього разу я зв'язувалася з «Південним опором», де мені сказали, що зараз необхідно закупити акумулятори на квадрокоптер. Я знаю, що ці хлопці (ред. - з волонтерського штабу «Південний опір») дійсно працюють на армію та роблять все дуже якісно. Окрім цього, часто надходять запити особисто від військових.

• Доволі тривалий час, навіть після початку війни, ти вела соціальні мережі російською, але нещодавно перейшла на українську. Чи довго наважувалась перейти на державну та чи були труднощі?

Почну з того, що я виросла в сім'ї, яка була доволі миролюбива і жила за принципом «Мир во всем мире». Але пізніше я зрозуміла, що я вже доросла, вже доволі довго не живу з батьками, але в мене все ще немає своєї думки і я все ще не встановила свої певні політичні погляди. І коли постало питання про мову, я була одна з тих, хто говорив про те, яка різниця, якою мовою, якщо всі ми - українці. Але два роки тому я вже переходила на українську і говорила нею, бо тоді мій хлопець був українськомовним і мені було не зручно спілкуватися російською. І саме тоді я отримала велику хвилю булінгу в свою сторону від знайомих, які казали: «А почему это мы на украинском заговорили?», «Ты же всю жизнь говорила на русском, это же Николаев». У той момент моєї національної свідомості було недостатньо, тому тоді відступила і знову почала розмовляти російською, проте думки про мову постійно були, адже українська є ближчою мені.

Коли почалася війна, зрозуміла, що я настільки була під впливом своїх батьків, оточення, що не сформувала власної думки. Тому, в якийсь момент вирішила принципово ні в житті, ні в соціальних мережах не розмовляти російською. Я вже думаю українською давно, але в мові все ще присутня калька, від якої я намагаюся позбутися, бо для мене важливо розмовляти чистою мовою. Перехід не важкий лише тоді, коли ти розумієш для чого ти це робиш, тому я дуже агресивно ставлюся до людей, які спеціально виправляють інших, принижуючи їх. Це відбиває будь-яке бажання продовжувати далі, і такі люди навпаки будуть навмисно потім розмовляти російською.

• Ти вирішила виїхати з Миколаєва лише на шостий місць війни, хоча до цього не замислювалась про евакуацію. Як врешті наважилась на цей крок? 

Я не жалкую про це рішення, але моментами відчуваю себе трошки зрадницею.

Проте, у мене була інша проблема - моя бабуся, яка достатньо емоційно витривала, але під час війни я вперше побачила її сльози. Тоді у якийсь момент зрозуміла, що після її поранення та всіх обстрілів, вона вже дуже втомилася. Та єдиною умовою, аби виїхати було лише те, що з нею мала поїхати і я, бо в іншому випадку вона категорично відмовлялася. Я все ж вирішила погодитися, задля того, аби бабусі було спокійніше, але час від часу буду приїжджати до Миколаєва. За два тижні маю приїхати в місто на декілька днів знову, бо я дуже сумую за Миколаєвом і розумію, що не можу його покинути.

• Тебе тримало саме волонтерство?

Волонтерство і нездорове кохання до міста. Під час війни я декілька разів їздила до Одеси, а коли поверталася додому, одразу почувала спокій. Навіть попри постійні вибухи, Миколаїв - це місто моєї сили. 

• Як себе почуваєш зараз? 

Іноді мені здається, що з тим обсягом подій, які я пережила, жити нормально вже ніколи не вийде. Бо щоденно вбираєш настільки багато людського болю, що несеш його з собою постійно.

Нещодавно загинув мій друг Ігор, що надзвичайно сильно вдарило по мені. Ігор був звичайним цивільним, який намагався виїхати з окупованої території, але, на жаль, не витримав довгої та складної дороги, йому стало зле, а допомогти ніхто не зміг. За декілька днів на зупинці, куди прилетів снаряд прямо посеред дня, була моя знайома. Вона зараз в тяжкому стані в реанімації, а її тато загинув на місці.

Тому, мій стан дуже ускладнений тим, що я несу всі ці історії з собою. На моїх руках помирали люди, з моїх рук їли люди, які були в підвалі три тижні. Я збирала мінімальну допомогу для бійців, а наступного ранку дізналася, що весь підрозділ розбили, допомогу вже немає кому везти. Тому почуваю себе десь поміж відчаєм, емоційною м'ясорубкою і чимось хорошим. Бо зараз я можу сміятися, а за декілька хвилин згадати якусь історію, яка знову з новою силою вдарить по мені.

• Чи уявляєш життя після перемоги?

Скажу чесно, на даний момент перемоги України я не бачу. Не в тому сенсі, що цього не станеться, а в тому, що це буде не скоро. Я навіть не уявляю своє життя після війни, бо поки немає потреби уявляти його.

Єдине, що я знаю точно, я буду спілкуватися з іноземними інвесторами, аби отримати фінансування на відбудову культурної частини Миколаєва.

• Нині особливо гучно лунають питання щодо важливості національної ідентичності. На твою думку, чи вдасться змінити наше суспільство і подолати комплекс меншовартості?

Я думаю, ні. Будь-яке повноцінне суспільство повинно існувати з «вадами», оскільки суспільство, я якому присутня певна ідеологія - несправжнє. Ніколи не буде 100%. Більшості українців треба змиритися з тим, що буде і комплекс меншовартості, і малороство, і російська мова. Багато людей настільки захоплені ідеологією національної ідентичності, що не розуміють, що цькуванням іншим вони все одно ніколи не зроблять 100% українськомовного населення.

Віримо, що вже дуже скоро всі українці зможуть повернутися у власні домівки, де за вікном не чути ворожих вибухів. Допомагаємо волонтерам, покладаємося на ЗСУ та разом наближаємо повернення українських міст до складу єдиної і непереможної України!

Авторка: Олена Гусарова