Мисткиня, яку знищила радянська влада: Алла Горська як приклад нескореного духу шістдесятництва
Алла Горська – українська художниця, дисидентка та активістка епохи "шістдесятників". Вона залишила вагомий слід у світі мистецтва та правозахисного руху. Її життя – це історія відваги, творчості та боротьби за права людини.
Полотна Горської вражають своєю силою та виразністю. Її роботи порівнювали з мексиканською художницею Фрідою Кало. Натхнення для своєї творчості Алла Горська черпала з глибин української самобутності. Але в українську історію вона увійшла не лише як талановита художниця, а й активна діячка суспільно-політичного руху. Її шлях не був спрямований на пряме протистояння системі, натомість вона зосередилась на допомозі тим, хто постраждав від репресій тоталітарного режиму. То ж як Горська вплинула на українське суспільство та, які виклики вона зустрічала на своєму шляху?
Алла Горська народилася 18 вересня 1929 року в Ялті у сім'ї відомого радянського кінодіяча Олександра Горського. Спершу Алла не знала української мови, але в дорослому віці опанувала її з власного бажання. Деякий час вона жила в росії, де перечекала і Другу світову війну, а в 1943 році її родина перебралася до Києва.
Вже у столиці вона закінчила з золотою медаллю Київську художню середню школу імені Тараса Шевченка та факультет живопису Київського художнього інституту, де вона і зустріла свого майбутнього чоловіка – Віктора Зарецького. Згодом працювала у сфері станкового та монументального живопису. У мистецьких поїздках Україною та завдяки спілкуванню з митцями – народився стиль Горської, який ніяк не вписувався у межі визначеного компартією «соцреалізму».
У 1959 році завдяки серії картин шахтарського циклу Алла Горська отримала членство в Спілці художників. Кілька робіт подружжя збереглися у Донецьку.
Разом з Василем Симоненком, Лесем Танюком, Іваном Світличним та іншими представниками "шістдесятників" заснували клуб творчої молоді "Сучасник", який згодом став осередком національно-культурного життя. Вони організовували публічні Шевченківські свята. Наприклад, в день перепоховання Кобзаря 22 травня 1963 року ініціювали покладання квітів до його пам'ятника за участю добровольців. Ця хода пізніше перетворилась на традицію для патріотично налаштованої української інтелігенції. Проте така активність не сподобалась радянській владі, тож всі учасники акції потрапили під пильне око відповідних органів. Також Алла Горська брала участь в організації літературно-мистецьких вечорів, підготовці щорічних Шевченківських свят, організації виставок.
Квартира Алли Горської перетворилась на справжній осередок "шістдесятництва", де збиралися найактивніші представники цього руху.
У 1962 році разом з однодумцями знайшли місця поховання розстріляних НКВС у Биківні, на Лук'янівському та Васильківському цвинтарях. Жахливу знахідку в Биківні допомогли зробити діти, які грали у футбол і знайшли вимитий із землі людський череп із діркою в потилиці. Про це митці повідомили Київську міську раду, після чого міліціонери побили Василя Симоненка. Також напад скоїли на Леся Танюка в Одесі.
До 150-річчя Тараса Шевченка ректорат Київського університету замовив у Алли Горської вітраж "Шевченко. Мати" з підписом "Возвеличу малих отих рабiв нiмих, я на сторожi коло їх поставлю слово". Роботу допомогли їй виконувати Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Галина Севрук та Галина Зубченко. Вітраж розмістили у вестибюлі Червоного корпусу Київського національного університету імені Тараса Шевченка, але згодом, за наказом партійного керівництва, адміністрація навчального закладу знищила вітраж. Скликана згодом комісія визнала його ідейно ворожим та таким, що глибоко суперечить принципам соціалістичного реалізму. Горська та Семикіна були виключені зі Спілки художників, але через рік їх поновили. По факту, комісія аналізувала не сам вітраж, а його уламки. Образ Шевченка та України-матері, а також цитата поета, зображені на вітражі, не відповідали стереотипам, що були нав'язані радянською ідеологією.
За той час, поки Горська розв'язувала питання поновлення у Спілці художників, КДБ встановило засоби прослуховування у її квартирі.
У 1965 році Україну сколихнула чергова хвиля репресій, через яку багато друзів Горської опинились у в'язниці. Художниця не стала мовчати і надіслала заяву прокуророві УРСР, де висловила рішуче засудження арештів, вважаючи їх неправомірними.
"Горська була однією з перших, хто підписував усі документи проти переслідувань і репресій. Вона писала листи політв'язням, підтримувала їх на засланні, а також зустрічала й допомагала тим, хто повертався з таборів. Вона дуже любила людей і прагнула їм допомогти", – згадує про мисткиню "шістдесятник" Євген Сверстюк.
Її співчуття та допомога не обмежувалися словами: вона ділилася ресурсами з родинами політв'язнів, листувалася з ними, їздила на суди, організовувала збори коштів та зустрічі з тими, хто повернувся з таборів, адже дисиденти, одразу шукали допомоги в Алли. Разом із Вячеславом Чорноволом, Святославом Караванським, братами Горинями, Опанасом Заливахою та Валентином Морозом Алла взяла участь у протестах проти репресій щодо українських правозахисників. У квітні 1968 року Горська приєдналася до 138 інших діячів науки і культури, підписавши лист-протест до керівництва СРСР. Цей лист засуджував незаконні арешти та закриті суди над дисидентами. Після цього її вдруге виключили зі Спілки художників, а КДБ зарахувало її до очільниць "терористичної бандерівської організації".
КДБ неодноразово викликали Аллу на допити та проводили "профілактичні бесіди" з попередженнями та погрозами. Незабаром, вона потрапила до КДБ як свідок. У 1970 році її викликали на допит до Івано-Франківська у справі заарештованого Валентина Мороза. Попри тиск, жінка відмовилася давати свідчення. Разом із нею відмовились також В'ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба та Богдан Антоненко-Давидович. Мороза засудили до 14 років таборів. За кілька днів до своєї смерті вона склала протест до Верховного суду УРСР, де засудила незаконність та жорстокість вироку.
За Горською постійно стежили. Їй погрожували як телефоном, так і просто на вулиці. Прес несвободи відчували не лише вона, але й всі її однодумці та колеги. Проте всупереч гнітючій атмосфері, вони знаходили в собі сили бути веселими та творити.
28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі своєї оселі та вирушила до Василькова, щоб забрати швейну машинку у свекра, Івана Зарецького. Художниця не повернулась додому, після чого її чоловік вирушив за нею до будинку свого батька, але він був зачинений. 29 листопада знайшли тіло Івана Зарецького на коліях поблизу станції Фастів-2.
2 грудня у погребі будинку батька Віктора Зарецького знайшли тіло Алли Горської. Її вбили ударом сокири ззаду по голові. Офіційне розслідування смерті художниці дійшло до висновку, що її вбив свекор Іван Зарецький через особисту неприязнь. Справу закрили «у зв'язку зі смертю підозрюваного».
Влада не дозволила поховати Аллу Горську на Байковому кладовищі, наполягаючи на цвинтарі у Берківцях. Похорон, який відбувся 7 грудня 1970 року, перетворився на мітинг спротиву проти комуністичної влади. Україною ширились чутки, що Аллу Горську вбили кадебісти за наказом влади. На її могилі з промовами виступили Євген Сверстюк, Василь Стус, Іван Гель та Олесь Сергієнко. Незабаром усі вони були заарештовані. Стус присвятив Аллі Горській рядки свого вірша:
Ярій, душе! Ярій, а не ридай.
У білій стужі серце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
На чорних водах – тінь її шукай.
Бо – мало нас. Малесенька щопта.
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров – така густа,
Така крута, як кров у наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
На нас своїм безсмертям окошились.
Лише через 38 років після смерті художниці Галузевий державний архів СБУ розсекретив так званий Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про вбивство Алли Горської (чимала частина матеріалів була знищена в 1990 році). Документи опрацював і у 2010 році опублікував син Алли, мовознавець, культуролог і дослідник творчості батьків Олексій (Олесь) Зарецький. Матеріали неспростовно доводять, що вбивство правозахисниці було сплановано і організовано тодішньою владою.
У 2023 році у видавництві "Прометей" друком вийшла книжка "Алла Горська. Мисткиня у просторі тоталітаризму", написана Олексієм Зарецьким. Рукопис видавництву передала його донька, художниця Олена Зарецька.
Алла Горська стала однією з найяскравіших творчих особистостей покоління руху "шістдесятництва". Вона не визнавала обмежень у творчості, свободі слова та думки. Її роботи вирізнялись особливим стилем і вона не боялась його проявляти. Картини Алли зберігаються у Національному художньому музеї та Музеї шістдесятництва (Київ), музеях Львова та Берліна. Алла Горська залишила незабутній слід у сфері мистецтва та правозахисного руху в Україні.
Авторка: Валерія Фургалець