Мистецтво про естетику жіночності: інтерв’ю з художницею жіночих тіл
Бути жіночною – любити і приймати себе, насолоджуватися частинкою власних душі і тіла.
«З дрібкою сюру, естетики та любові» - саме так про свої картини розповідає художниця Діана, героїня нашого інтерв'ю, яка малює особливі картини на замовлення. У своїх роботах мисткиня відображає всю прекрасність та унікальність жіночих тіл. Про вибір теми, натхнення та любов до себе - читайте далі в інтерв'ю Діани.
Чому Ви обрали саме цю тематику для своєї творчості?
Я дуже багато чого малювала: портрети, пейзажі, натюрморти, але це не те, що надихало мене найбільше. Час від часу я писала такі картини, як зараз, щось схоже на це. Це були такі «зернятка», але потім в якийсь момент, я зрозуміла, що має бути щось одне. Це була трошки розумова річ, бо у художника має бути одна тема, щоб він у ній розвивався і тоді я задумалась, що мене надихає найбільше.
Тема жіночності колись перевернула мій світ, адже раніше я не думала про те, хто я така, про свою жіночність, свою сексуальність. Я зрозуміла, що в той момент, коли я почала це розвивати в собі і писати це, проявляти в картинах, воно стало такою точкою відправної, що це саме мій стиль і мені потрібно розвивати саме це.
Можна сказати, що тема Ваших робіт дуже інтимна та особиста. Які взагалі у Вас відчуття, коли Ви пишете картину іншого жіночого тіла?
Насправді, дівчата часто соромляться, типу :«Як я свої дуже особисті фото скину іншій дівчині?». Почнемо з того, що я жила в гуртожитку з загальним душем і жіночі тіла бачила дуже часто впродовж чотирьох років, тому мене вже нічим не здивуєш.
А взагалі, я до цього ставлюся нормально: не заздрю та не засуджую. Для мене це, певною мірою, натхнення і яке б жіноче тіло я не побачила, не можу сказати, що є щось, що може викликати в мене огиду чи дещо інше. І в той же момент, я не чоловік, тому я не відчуваю такого збудження, бо коли чоловік пише жінку, то в нього часто є свої якісь цілі.
Для мене це щось таке природнє, а це – найкрасивіше, адже в нашому тілі ми проявляємось, через нього ми рухаємось, кохаємось, заявляємо про себе світові, тому це дуже кайфово і мене дуже надихає. Коли я пишу інших жінок, теж надихаюся і потім, коли я бачу їх в живу, мені стає приємно, я їх ніби знаю вже.
То можна сказати, що Ви надихаєтесь естетикою жіночих тіл?
Так, і навіть справа не в тілі, а в енергії, яку ми через нього проявляємо. Якщо жінка собі замовляє картину, це означає, що або вона себе вже дуже любить і хоче це відобразити, або вона тільки хоче, в неї ще щось не виходить, але вона хоче по-іншому на себе подивитись і проявити. А я ось та людина, яка може помітити ось цю її красу і передати на полотні.
Потім вона це побачить і така: «Так, це я, така класна, така офігезна». І вона починає більше себе цінувати, насолоджуватись, надихатися собою ж, хоча це ти – якою ти є, якою ти була, просто тепер в тебе є картина.
А ось особисто для Вас, що означає любити себе?
Для мене любити себе означає піклуватися про себе так, як ти цього хочеш, бути егоїсткою, бути в себе на першому місці.
І є якісь загальні правила, що потрібно дивитись щось, робити якісь масажі, шовкова піжамка тощо, але для мене любити себе – це просто розуміти, що ти хочеш і не просто в моменті, наприклад, тортик, хоча це теж має місце бути, а загалом, бажати для себе найкращого і брати на себе відповідальність це втілювати.
Як Ви думаєте, наскільки важливо для людини її прийняття себе, її любов до себе?
Це щось першочергове. Любов до себе формується з того, як до тебе ставились батьки, на твою думку. Для них, може бути, що вони тебе любили капець як сильно, а якщо тобі всеодно чогось не вистачало і ти вважала, що тебе не так любили як мали, то любов до себе формується по-іншому.
Коли мені був рік, я втратила тата і згодом мама виходила заміж вдруге, а я боялась її втратити так само як його. Я хотіла, щоб вона мене любила за двох. Хоча це було взагалі несвідомо і я про це не знала, поки не почала займатись з психологом.
Як правило, ми всі травмовані, нам чогось не вистачало, ми всі чогось боїмося, у всіх є такі травми дитинства і любов до себе – це шлях повернути себе в ту точку, коли ти просто живеш і насолоджуєшся як в дитинстві.
Чи є у Вашої творчості рамки чи табу?
Є, але це мої рамки. Я не можу сказати, що це табу для всіх, це особисто для мене. Я малюю оголені тіла і моє табу – це пошлість. В мене немає пошлих картин. Так, це все тіла, але мої картини більше про їх естетичність.
Який меседж Ви передаєте своїм клієнтам через картини? Що б Ви хотіли, щоб вони відчували через вашу роботу?
Це індивідуально, насправді. Якщо загалом, то це і є любов до себе та прийняття.
Але буває, що хтось соромиться сексуальності і для неї мій меседж буде «не соромся, бо ти чудова така як ти є, подивись, яка класна з тебе вийшла картина». А хтось вже настільки кайфує від себе, що моя робота - це просто підтвердження, що людина на правильному шляху.
А який взагалі ціновий діапазон у Ваших картин?
Ціна картини залежить, в першу чергу, від її розміру. Загалом, їх ціна стартує від 2 тисяч гривень.
Чи є у Вас найулюбленіша робота? Розкажіть про неї.
Так, є. В мене є картина з місяцем і вона моя улюблена. По-перше, я люблю езотерику і усілякі природні штуки. Діана – це уособлення місяця і він згідно езотериці така річ, яка пропускає духовність на нашу землю, певною мірою, портал для мене до космосу так би мовити. І ця картина вона була найпершою, яку я написала вже усвідомленою, що я її пишу, щоб отримати саме ось цю любов та прийняття від себе, що я хочу на неї дивитись і надихатися.
Були і до того картини, але я їх просто малювала, бо мені подобається такий стиль, а це вже було щось дуже особисте, певний діалог з собою. Тим паче, коли ти малюєш саме своє тіло, то ти ще більше кайфуєш. На майстер-класах я думаю, що дівчата відчувають теж саме, тому я і вирішила робити також такі заходи. Тому це для мене найбільш особлива картина і я її нікому не продам, ні за які кошти. Вона буде надихати мене все життя.
Чи бувало, що у Вас замовили картину, а потім складно її віддати замовнику?
Так, це чимось схоже на сурогатне материнство. В мене таке буває з кожною картиною. Навіть сьогодні я віддавала картину і задумувалась про те, що я нею не налюбувалась та не насолодилась.
Коли ти малюєш, ти одразу повинен розуміти, що це не твоя картина, ти її віддаси. Це боляче, але тут нічого не зробиш.
А от чи було таке, що Вам не сподобалась намальована картина?
Звичайно, але дуже рідко таке буває останнім часом. Якщо мені щось не подобається, то це видно одразу в процесі і я можу просто не закінчувати картину, а почати її наново. Але нещодавно було, що я намалювала картину, а вона мені взагалі не сподобалась. Потім я показала її деяким людям і вони її оцінили, тому я згодна з тим твердженням, що талант – це не тільки твоє, ти повинен його роздавати людям і не думати про якісь синдроми самозванця чи щось таке.
Тому, коли мені щось не подобається, я всеодно даю шанс показати це людям. Навіть пишу замовникам, що ця картина мені не подобається, але подивіться як вам. Завжди знайдеться людина, якій вона сподобається і я буду намагатись побачити, що ж вона в ній знайшла прикольного. Інколи це дійсно працює і з часом я думаю, що не так вже й погано було.
Яке досягнення у своїй творчій кар'єрі Ви вважаєте найбільшим або найважливішим на даному етапі?
Якщо не брати до уваги виставки і майстер-класи, то найбільше моє досягнення – це перш за все впевненість в собі і мій стан, адже мої картини привели мене до того, що я розумію, що я цінна і даю людям багато користі, що в своїх колах можу бути популярною і я вже відчуваю свою популярність через ті самі виставки, майстер-класи, хоча це ніякі не гори і не Голівуд, але мої роботи дають мені почуття, що я все роблю правильно і це найцінніше в них для мене.
Наскільки мені відомо, то нещодавно у Вас була перша виставка. Які взагалі емоції та відчуття були в той день?
Насправді, їх було вже дві – в Києві та остання в Одесі. І саме вона пройшла просто ідеально, а київська була дещо з пригодами.
Взагалі, виставка – це коли в тебе трусяться руки, ти не можеш спати, не можеш їсти, коли ти засинаєш, а тобі сниться ця подія, тому що в тебе багато справ, але вони такі, що ти собою пишаєшся. Я була дуже щаслива та натхненна, це було важко та важливо для мене. Було багато різних справ, які я ніколи в житті не робила і мені потрібно було щось вирішувати, а ніхто не знає, що робити і я також, але ти щось робиш.
І я дуже пишалася і пишаюся зараз , дивлячись на треш, який все ж таки був у Києві: адміністрвтор впустив багато зайвих людей, які не платили за вхід, на яких я не розраховувала і мені було боляче через це. Зараз я приспустила рівень важливості цих виставок. Я знаю, що вони будуть і не буде вже такої сильної тремтячки.
Як Ви думаєте, наскільки зараз важливе визнання різних видів мистецтва в Україні?
Я впевнена, що представники якихось видів мистецтва, мають самі досягати свого «місця на сонці», чим займаюся і я. Ніхто не прийде і не скаже, які в тебе класні картини, потрібно прокладати свій шлях до зірок. Кожен художник в Україні, навіть, якщо він не вважає себе великим митцем, коли він може дати щось людям, а це можуть зробити майже всі, якщо вони це роблять від серця, то він має виходити і в кожну трубу заявляти про себе, розповідати людям про мистецтво, що це таке, навіщо воно потрібно, що воно дасть, навіщо картини в домі тощо.
Це наша місія говорити про це і розвивати в Україні, в першу чергу на простих людей: наших друзів, коло знайомих, а вони розкажуть ще комусь. Також виступати, організовувати лекції, майстер-класи, це потрібно і важливо, саме воно буде розвивати Україну і наше мистецтво.
Тобто перспектива розвитку мистецтва залежить від кожного митця і того, як він себе розвиває індивідуально?
Так. Те, наскільки він себе проявляє і показує, не соромиться. Потрібно бути сміливішими. Тим паче, зараз українець – це найтрендовіше, що може бути.
Багато хто думає, що краще розвиватися в Європі. Я з цим не згодна. В Європу теж треба, я до цього хочу йти, але перш за все треба розвиватися в Україні і популяризувати мистецтво тут, а тоді підтягнеться і Європа.
Авторка: Валерія Фургалець