Мистецтво, народжене з болю: інтерв'ю зі співаючою акторкою Аліною Іскерко
Розгортання повномасштабної війни стало для українців насамперед етапом психологічного зламу. Якщо на початку більшість намагалась абстрагуватись від реальності, зачинитись у собі, з часом кожен зміг підлаштуватися під умови нової, але тимчасової реальності. Хтось відкрив у собі нові здібності, ще хтось зміг розпалити старі з новою силою. Проте, для кожного головним рушієм став біль.
Так, акторка театру та поетеса Аліна Іскерко змогла адаптувати свою творчість під реалії сьогодення, надавши їй нових життєвих барв. Дівчина створює власну авторську поезію, а також музичні рядки, сповнені бажання донести правду світові. Нещодавно Аліна разом із творчою командою столичного театру "SPLASH" здійснили 11 показів містичної драми-колаж "Украдене щастя" Німеччиною.
Про підтримку іноземної аудиторії, важливість театрального мистецтва під час війни та рушії сучасної творчості читайте детальніше в інтерв'ю з Аліною.
Яке воно - мистецтво під час війни для вас? Як адаптувалося театральне мистецтво до нових, але тимчасових реалій?
Мистецтво під час війни - це теж саме мистецтво яке жило в мені, але воно стало ще більш емоційно болючішим, забарвленим, насиченим. Його стало більше, бо стало більше боліти в мені і в кожному, хто займається творчістю.
Театральне мистецтво ще більше стало підкреслювати свою силу: силу слова зі сцени, драматургії, образів, пісень, танців, задумів, сенсів, меседжів. Воно все стало звучати гостріше. Театр завжди говорить в ногу із часом, має так говорити, і навіть на декілька кроків вперед. Тому театр лунає і має продовжувати це робити.
Нещодавно столичний театр "SPLASH", в якому ви граєте, провів низку вистав "Украдене щастя" в Німеччині. Яка головна цінність подібних заходів в умовах сьогодення?
Ці заходи за межами нашої країни надважливі зараз, бо по-перше - це культурний фронт і оборона його, по-друге - це розповсюдження української культури і ознайомлення європейців з нею, по-третє - це місія об'єднання наших людей, які зараз тимчасово перебувають в інших країнах, щоб вони відчули частинку дому, своїх людей, України.
Ці заходи мають велику місію об'єднання людей та розповсюдження сили та багатства української культури
Назва п'єси "Украдене щастя" нині є дуже символічною для українців. Чи вбачаєте ви певні моменти схожості між сюжетом п'єси та сюжетом життя українців сьогодні?
Сюжети з класичних творів української літератури завше будуть мати схожість із сьогоденням, на то вона і вічна класика. Іван Франко - то велична класика нашої культури. Багато глядачів наразі вбачають у нашій інтерпретації історії головну героїню Анну - як уособлення України. Що вона, як Україна, має виплакатись, переболіти усе, що болить, зробити крок в сторону себе та відчути катарсис задля того, щоб набути нові сили йти вперед. Тому наша країна має зробити вибір в сторону себе! Кохати себе, поважати і стати ковалем свого щастя, як і кожний із нас.
Як вас зустріла іноземна аудиторія? Лунали слова підтримки, висловлення захоплення?
Уся аудиторія за 11 показів вистави зустрічала нас неймовірно тепло та з повагою. Виставу дивились як і іноземці (німці), так і українці (які тут живуть давно або тимчасово перебувають під захистом).
На поклоні у фіналі ми завжди виходимо із прапором України і бачимо обличчя наших глядачів. Оплески лунають 5 хвилин безупинно, аудиторія вся стоїть, на очах бачимо сльози і відчуваємо сильну енергію від залу: вдячність та підтримку, вона хвилею так захоплює нас, бо дуже потужна віддача від глядача.
Після вистав до нас завжди підходять глядачі і діляться своїми історіями. Обіймають, кажуть слова вдячності, плачуть із нами, дякують, дарують маленькі подарунки, пригощають, кажуть, що ми їм даруємо відчуття дому та рідного краю, бо вони дуже-дуже сумують за Батьківщиною. Зустрічаємо людей із Києва, Ірпеня, Харкова, Миколаєва. Кожний ділиться своєю особистою історію і бажає успіхів нашій виставі. Після цих слів ми і самі плачемо, коли бачимо щирі очі вдячності.
Іноземці також підходять після, залишають відгуки, залишають донейшн на підтримку української культури та ЗСУ. Вони взагалі під враженнями через емоційність нашої вистави, коли ще вони вперше чують українські пісні у народному виконанні зі сцени, Завжди, коли відчувають, що можуть якось допомогти, залишають свої контакти (це лікар або перукар, або мер міста), щоб ми за нагодою мали до кого звертатись. Така шана, подяка, вдячність займають найвищі місця серед людяності.
Маємо цікаві факти, що кожний раз, після фіналу, глядач напам'ять завжди забирає коралі (перлини, бусинки) зі сцени, бо вони знаходяться по всій підлозі, поки ми закулісами і ніхто не бачить.
Чи є місце театру у воєнний час? Яким він має бути: легким для того, щоб глядач "відпочив" чи радше життєвим, щоб не забував про війну?
Місце театру є завжди, бо театр рятує. Театр - це культурний сильний щит, який діячі мають тримати.
У кожного театру своя місія. Хтось вбачає свою місію через розважальні вистави, комедійні, щоб людям дати можливість перемкнутись і відчути трошечки легкості, хтось вбачає місію у висвітленні культури, ніби це національний похід до психотерапевта, хтось вбачає повчальний характер. Але все це - має бути і є місце для цього! Бо театр - це життя. А ми маємо продовжувати жити і діяти.
Яким ви бачите українське театральне мистецтво після війни?
Ще більше українським, глибоким, новим. Позбавлення «шароварщини» та пафосності, театр стане ще ближче до глядача, ще відкритіше та щиріше. Людям потрібні люди. Війна нас усіх об'єднує. Люди стануть ближче один до одного. І театр до людей також. Це будуть нові форми, різного роду перформанси, моновистави. Це будуть емоційні роботи, контрастні, яркі, потужні! Бо усім хочется правди, істини почуттів та переживань!
Окрім театру, ви пишете авторську поезію, а також музичні рядки. Чи є конкретні історії війни, які стали головним рушієм вашої творчості?
Кожний день для мене - рушій творчості. Кожна подія, кожне емоційне потрясіння.
Першим рушієм перших рядків під час війни (це сталось у першому тижні) , це коли нас не чули. У кожного є родичі або знайомі в Росії, на мене було підписано чимало людей звідти. І мені було так боляче, що «родичі» не писали, усі продовжували слідкувати за сторіз, мовчати, взагалі забути про нас, не цікавитись, тільки буквально 1 людина скажімо із 100 написала мені і виразила емпатію. І ось ці крики, коли ми просили: «Не мовчіть! Говоріть! Допоможіть це зупинити!» стали першим рушієм написати такі рядки:
« Любові біль нестерпно лине
Мої слова у стінах гинуть
Коли кричу, а я нечута
Коли мовчу, а я закута
Закривши очі, вуха, губи,
Не зачиняй ти серце, любий
Нехай живуть ті почуття
Нехай поринуть в майбуття»
Боляче було, що рідні не допомагають, а сховались у страху та мовчанні.
Іншими рушіями були сторінки нашої історії, я почала багато читати про нашу історію, культуру, про літературні періоди «Розстріляного Відродження», слухати багато українського - Квітку Цісик, Миколу Мозгового, Назарія Яремчука. І надихнувшись народними мотивами, почала сама писати свої пісні і вірші з народними мотивами, використовуючи і слова старовинні, і форми вираження думок, і мелодійні характеристики тих пісень. Написала свою колискову, яку підтримав АРТ-проект від артиста МОНАТІК, що має такі рядки:
«гори, станьте ви за мене
розпахніть ви міццю впевно
в твоїй землі ллється світ
- український заповіт
станьте знаком сили роду
предків славімо свободу
славімо дух боротьби
в цьому дусі і є ти!»
Народжувалась пісня за піснею, тому вже вийшов маленький збірничок, і як шуткують друзі, скоро у музичному просторі з'являться нові сучасні пісні з народними мотивами.
Коли наші пам'ятки у Києві, Львові, Одесі закрили мішками, щоб їх оборонити, від болю та усвідомлення цього я написала вірш-пісня-рушійний гімн.
«Заховані пам'ятки
і ми під ними
закарбовані пам'яттю
й сильним тилом
закарбовані знаками
і міцним вітром
стояла історія
непохитно»
Кожна історія має емоційно-творчий вплив на мене. Все, що я бачу, що усвідомлюю, від чого плачу або сміюся.
Особисто для вас, поезія це творчість для спокою душі чи засіб кричати про наболіле?
До війни я завжди шуткувала, що я та людина, яка пише вірші або пісні через переповнення ЩАСТЯМ та хорошими емоціями, бо їх так багато в мені, що мають у щось вилитись.
Але з 24-го це змінилось. Бо вірші стали народжуватись також через те, що в мене багато БОЛЮ, який я маю кудись діти, прописати, донести, розповісти.
Тому в мені досі живуть ці світи, але висновок один, що творчість йде через переповнення чимось. Коли ти порожній - нічого і не твориться.
Які рядки вашої поезії ви хотіли б донести світові?
«були ми не з гаслами,
а з діє-словом!
зривалися маски всі,
бо були вдома!
стиралися пальці скрізь
від лютих боїв
але, ненька, пам'ятай
своїх героїв»
Чи є в планах поширювати власну творчість на іноземну аудиторію?
Звісно! Я сама дуже переймаюсь, щоб про нас не забували, бо відчуваю, коли європейський соціум трошки вимикається від подій. Так, вони втомлюються і ми теж, але ми своїм прикладом незламності, сили, єднання надаємо приклад і їм! Зі сцени ми завжди нагадуємо, що, на жаль, вторгнення продовжується і Україна потребує допомоги та підтримки кожного.
В планах проводити концерти, присвячені українським корифеям та українській пісні, нові вистави, нові творчі прояви, тому звісно так!
Чому творчість - важлива зброя під час війни?
Творчість має величезний вплив на людську підсвідомість, розум, душу, мозок, тіло. Воно охоплює усі частини людського існування. Творчість сіє зернята в людині, які потім проростуть. Творчість працює на час та на покоління вперед. Якщо за допомогою творчості ми можемо сіяти, особливо як могутня господарська та жниварська нація, зерна підтримки, допомоги, моральних чеснот та якостей, людяності та обізнаності, поінформованості та знань, кохання та сили, то ці зерна обов'язково проростуть! Сьогодні, завтра, післязавтра, через місяць, рік, роки, століття. І як раз ця культурна спадщина, творча, ці зернята завжди автоматично працюють як щит! Бо творчість виховує, формує та укріплює психологічний, соціальний, моральний та духовний стан людини або всього людства.
Мистецтво під час війни - багатогранне та кричуще. Народжене з болю. Іноді це бажання прокричати те, що не сказати словами. Це метод боротьби.
Це мистецтво під час війни. А мистецтво це також зброя. Адже слова, народжені з болю - цілять як ніколи влучно...
Авторка: Валерія Цуба