Ми сиділи в машині, коли прилетіло. 2 сквозні дірки, повністю розбите скло та понівечена торпеда - волонтерка Діана Морозова про поїздку до Херсону
За майже 11 місяців повномасштабної війни, волонтерство посіло значне місце у свідомості та способі життя громадян. Воно стало однією з провідних ліній оборони України, тилом для наших військових та тилом, який працює на поліпшення умов життя цивільного населення. Зокрема для тих, хто знаходиться в окупації, у фронтових чи прифронтових містах. Бути волонтером - означає віддавати частку свого життя іншим, бути готовим протягнути руку підтримки тим, хто найбільше її потребує. Це невід'ємна складова громадянського суспільства.
Так, у 2022 році 57% українців долучалися до волонтерства чи благодійності. Це стало абсолютним рекордом за роки незалежності України. Також, нині спостерігається позитивна динаміка реєстрацій доброчинних організацій з питань підтримки армії, держави та вразливих груп населення. Станом на сьогодні, в Україні зареєстровано більш як 15 000 благодійних фондів.
Одним із них є благодійний фонд "Твоя віра - наша сила". Напрямки діяльності фонду - це деокуповані міста та села, фронтові та прифронтові міста. Волонтери забезпечують базовими потребами як військових, так і місцевих мешканців продуктами харчування, ліками першої необхідності, засобами гігієни, одягом, водою тощо.
Про поїздки на межі життя, волонтерське покликання та живі емоції з передової - в інтерв'ю із волонтером, яка разом з фондом організовує поїздки, Діаною Морозовою.
Розкажіть, будь ласка, з чого почалась ваша діяльність для фонду?
Моя власна діяльність, як і більшості волонтерів почалась набагато раніше, ніж створення фонду. Із засновницею Юлею і фондом ми почали працювати на взаємній виручці один одного з питань волонтерства. Згодом зрозуміли, що нам комфортно разом і почали їздити в гуманітарні поїздки, бувало по-різному: і потягом, і на бусі, в якому зламані двері, і на бусі, який зламався зовсім. Але нас це ніколи не зупиняє. Ми швидко реагуємо на проблему та завжди її вирішуємо!
Якою є діяльність фонду поза виїздами до фронтових та прифронтових міст?
Поза виїздами найчастіше постають питання щодо добування гуманітарної допомоги, речей першої необхідності, організації зборів і найголовніше - вирішення питань транспорту і маршруту.
Ви також багато допомагаєте насамперед діткам. Як вони переживають війну? Про що просять найчастіше?
Діти, які проживають війну - найбільша моя біль.
Пам'ятаю як на Херсонщині дарувала подарунок дівчинці. Це був великий грузовик. І вона каже:
- Я мріяла про такий !
Їм складно і це зрозуміло. Але вони тримаються, в них немає виходу. Вони не можуть самостійно зібрати речі та поїхати, навіть якщо б вони дуже цього хотіли. Найчастіше просять про те, щоб не було війни. Діти там радіють кожній іграшці та кожній цукерці. Бачити це дуже боляче.
Фото: особистий архів Діани
Ви маєте виїзди до територій, де тривають найзапекліші бої. Чи були випадки загрози вашому життю чи команди?
Так, на жаль. Такі випадки бувають дуже часто, а якщо точніше кожного разу, коли ми виїзджаємо. Кожна точка, в яку ми їздимо перебуває під обстрілами. Чи то Харківська, чи то Херсонська , чи Донецька, чи Запорізька області.
На початку вторгнення, під час поїздки в Київську область, ми їхали замінованою дорогою, а через 2 дні там підірвались волонтери.
Іншого разу ми ночували на тільки-но звільненій ділянці, тому що вибору не було. Довго шукали місце, де залишитись і майже на всіх будівлях були великі букви z , ми припаркувалися біля розбитої військової частини і там ночували. Так, ми не спали всю ніч, йшов дощ, який супроводжували вибухи, гради і танки. Під ранок танк бахнув дуже близько до нашого бусу. В той момент ми почали вмиватися і одразу поїхали до людей роздавати гуманітарну допомогу.
Чи був це стресовий момент? Так! Але він нас не зупинив.
Наступна поїздка на Донбас, де також було не дуже весело, прильоти і вибухи постійні. А також поїздки в Харківську область під канонади, які не втихали.
І нарешті, моя найболючіша поїздка до Херсону.
Чому так? Тому що я допомагала Херсонщині ще тоді, коли вони були в окупації. Поїздка на 9 день після звільнення була для мене дуже важлива. Коли ми доїхали до Антонівського мосту, щоб показати людям в Україні в якому він стані, і в якому стані будівлі біля нього, на жаль в нас поцілив руський снайпер.
Я, Юля і наш водій сиділи в машині коли прилетіло. А волонтер Наташа була на вулиці. В склі 2 сквозні дірки, повністю розбите скло та понівечена торпеда, а про речі, які були на торпеді я взагалі мовчу. І ви думаєте ми не поїхали роздавати допомогу? Ще й як поїхали, роздали, спілкувались з людьми та розуміли, що в тій ситуації в якій були ми, вони перебувають 24/7.
Ну і звісно історії про Бахмут. Там вибухи кожну секунду. Ти йдеш, а вибухи йдуть поруч. На тому місці, де ми роздавали допомогу, на наступний день вбило волонтера, царство йому небесне... І чотирьох людей поранено. Кожну нашу поїздку ми ризикуємо своїм життям і усвідомлюємо це на всі 100%.
Деякі люди, які почали волонтерити на початку вторгнення, зараз дещо перегоріли. Як ви підтримуєте волонтерський дух і продовжуєте працювати?
Я саме той волонтер, який почав свою діяльність з початку вторгнення. Коли у людей не було хліба і всім було страшно, ми з моєю Наташею взяли на себе це питання. Разом їздили під обстрілами за хлібом і гуманітарною допомогою.
Наш волонтерський дух підтримують всі люди, які вірять в нас та всі люди, до яких ми їздимо. Це нам дає сили в майбутні поїздки та не дає нам ступити крок назад, а тільки вперед!
Що найчастіше може перешкодити волонтерській роботі?
Наразі, найбільша проблема - це транспорт.
Найскладніший виїзд від початку вашої діяльності - це?
Це був виїзд до військових, в направленні Бахмут. Ми з хлопцями провели 4 дні. Це той момент, коли ти слухаєш всі історії з перших вуст та вже не можеш пропускати їх через себе. Це дійсно була найскладніша подорож.
Не так давно "Твоя віра - наша сила" запустив проєкт психологічної допомоги. Люди яких категорій, міст звертались? Що турбує найчастіше?
Люди звертались з різних куточків України, найчастіше це були: Харків, Северодонецьк, Херсон, Бердянськ, Запоріжжя, Донецьк.
Найбільше турбує людей страх повторної окупації, страх ядерної війни. Серед поширених запитів і насилля в сім'ї, яке почалось від початку війни, панічні атаки внаслідок психологічних травм, пов'язаних з окупацією та війною. А також, сильне бажання повернути все до моменту 24.02.2022.
Як ваш власний моральний стан трансформувався у порівнянні з початком діяльності під час війни та зараз?
Мій стан залишився таким як і був. Коли ти 24/7 працюєш для цивільних і військових, в тебе немає власного життя, твій стан залежить від військових і звичайних людей, з якими ти підтримуєш зв'язок постійно.
Для вас, бути волонтером - це моральний обов'язок чи покликання душі?
Це 100% покликання душі. Ті, хто робить це з морального обов'язку, довго не протягнуть. Я роблю це для людей і це дає мені сили працювати далі, більше і старанніше!
Тисячі сюжетів проходять через вас. Чи є історія, яка вразила вас найбільше?
Таких історій дуже багато. Найбільше мене не вражають, а саме виводять із себе історії з вуст мирного населення про насильство та військові злочини. Їх на моєму рахунку достатньо і кожна з них болить і болітиме.
Після перемоги ще тривалий час міста, що були в окупації або фронтовими, потребуватимуть допомоги. Чи плануєте волонтерити і надалі, можливо є плани щодо розширення діяльності і після перемоги?
Звісно! Ми будемо працювати так як і працювали. На благо людей. І там, де потрібна буде допомога, там завжди будемо ми.
Якою буде ваша настанова українцям, щоб вони продовжували допомагати волонтерам?
Найширше і, можливо, найбільш змістовне визначення волонтерства: робити більше, ніж потрібно, тому що хочеш бути корисним у справі, яку вважаєш доброю.
І я бажаю, щоб кожна людина, яка допомагає волонтерам, мала саме таку думку!
Авторка: Валерія Цуба