Ліки від забуття: інтерв’ю із засновницею проєкту «Портрети Луганщини»
В чому сенс кожного дня? В тому, щоб побачити рідних, піти на улюблену роботу, потанцювати та згадати, як добре відпочивалося в Парижі, радше в простих речах. Безсумнівно. Але для творців цього проєкту сенс кожного дня в тому, щоб нагадати українцям про величезний степовий регіон на сході, який незважаючи ні на що був, є і залишиться нашим. Сьогодні разом з однією із засновниць проєкту "Портрети Луганщини" Юлією Бондаренко згадаймо про чарівну Луганщину та зануримося в ностальгію її жителів.
– Розповіси, будь ласка, як почався проєкт, чому ви обрали саме Луганщину? Також я прочитала, що ваш проєкт підтримано грантом в рамках програми Молоді Амбасадор(к)и Розмаїття від ГО СТАН, можеш трішки про цю програму теж сказати.
– Почнемо з кінця. Справа в тому, що ми з моїми колегами, з якими організовуємо проєкт, зібралися в квітні на проєкті Молоді Амбасадор(к)и Розмаїття від ГО СТАН в Хаті – майстерні. Це був триденний захід, на якому ми досліджували питання деколонізації та пам'яті заради майбутнього і в той момент нам треба було придумати проєкт, який би відповідав цій темі. Так сталося, що наша знайома запропонувала нам тему Луганщини, тому що це її регіон і тому що їй воно в першу чергу сильно болить. Вона запропонувала це як онлайн мапу Луганщини, де було б збережено і показано культурні пам'ятки регіону. Нас 5 людей в команді і всі з різних регіонів, проте ми підтримали цю ідею. Якщо говорити про географію проєкту, то в нас дві дівчини з Луганщини – з Попасної та Старобільська. Я з міста Кривий Ріг, що на Дніпропетровщині. Є дівчина з Дніпра і Шепетівки, що на Хмельниччині. Тобто географія доволі розкидана і чому ж нас зацікавив цей проєкт... Нещодавно моя подруга дуже добре сказала: «Моя мама в дитинстві нам казала, що любить нас однаково, але коли хтось хворіє, то вона починає відчувати до нього сильнішу любов.» Тому що переживання загострює почуття. Те саме ми зараз відчуваємо стосовно Луганщини. Певна частина цього регіону тимчасово окупована, тому ми не можемо туди поїхати, дослідити його. А стереотипів навколо Луганщини доволі багато. Всі ми колись чули: от що там на тій Луганщині, яка там культура, вся вона ховається десь на Галичині, культура в нас ну зовсім не на Сході. Ми взялися за те, щоб розвіяти хибні уявлення про цей регіон, вивчити його і показати, що українська культура є всюди, не лише у Львові або в центрі. Схід теж неймовірно насичений і це не те, що ми зараз тільки щось собі вигадуємо, а ми відроджуємо те, що завжди існувало. Просто це намагалися знищити. На жаль, частково це вийшло. Але тепер ми можемо відшукати все це, записувати колядки, пісні, рецепти, народжені саме на Луганщині. Ось так і з'явився проєкт.
– Які ще, на твій погляд, повинні бути зроблені кроки з деколонізації Луганщини, після деокупації?
– На мою думку, після деокупації всерівно будуть продовжувати жити всілякі стереотипи про цей край. Нам треба буде якісно донести до людей з інших куточків України, що це наш регіон, треба зараз звернути на нього максимальну увагу, відбудувати. Бо стереотипи руйнуються не за один пост, не за один проєкт. Для цього треба створити гарну базу для людей і постійно лагідно нагадувати про те, що ось вона правда. Я бачу величезний сенс в нагадуванні людям. Люди повертатимуться додому, багато зруйновано, багато втрачено, але це не привід вважати цю землю остаточно втраченою. Якщо Луганщина найбільше постраждала під час війни, ми якраз навпаки не маємо права забувати про неї і сумніватися в тому, що все відновиться. Але для цього треба буде час, терпіння і віра.
– В чому кінцева мета вашого проєкту?
– Коли ми були на з'їзді в нас спочатку була ідея про мапу Луганщини, яка згодом трансформувалося в те, що ми маємо зараз – відео-історії людей з Луганщини. Так ми вирішили зібрати 10 абсолютно різних історій, абсолютно різних людей, різного віку, різних вподобань, з різних частин Луганщини. Зараз в нас на сторінці можна побачити 7 інтерв'ю. Цього місяця буде ще три, це і буде фінальною крапкою. Ми показали цих людей, розповіли про них, можна вважати, що все завершено. Але я дотримуватимуся протилежної думки. Оскільки проєкт опубліковано в соцмережах, ми про нього пишемо, тож люди і надалі знаходитимуть його, будуть виявляти цікавість.Тому він буде мати цінність не лише в серпні. Але кінцевою метою ми для себе не хотіли ставити щось глобальне, як наприклад повне руйнування стереотипів. Ще стає на заваді до мети така проблема луганчан як комплекс меншовартості, вони знецінюють себе, свій регіон, наче в них нічого немає, вони нічим не вирізняються і не цікаві, а ми кажемо «та ні, все у вас є і ви це самі прекрасно знаєте». Вони просто самі іноді можуть не уявляти, що певні речі – це і є культура, це і є ті аспекти, якими можна пишатися. Тому, передусім, метою було – нагадати людям з Луганська про справжній вигляд їхньої домівки. Але щоб це нагадування не було травматичним, а більш спокійним і вселяло впевненість в тому, що «от я обов'язково повернуся в свій рідний край» і ми дуже хотіли дати людям можливість пригадати своє дитинство, юність. Що стосується людей не з Луганську, наша мета була частково пом'якшити стереотипи, бо навіть я, як людина з Південно-східної частини, змінила думку лише після знайомства з дівчатами зі своєї команди, які розповіли мені багато інформації про це прекрасне, волелюбне місце. Ці наші відзняті історії це не про людей, які переселилися в інше місто і тепер нечемно себе ведуть, а про людей, які дуже хочуть додому, мають свої цінності, свій фундамент, на якому вони стоять. Ось, подивіться на це! Нікому не варто про це забувати. Також ми відштовхуємося і від кількісних показників. Раніше в нас було десь 150 тисяч переглядів, зараз вже більше. Нам приємно, що так багато людей приділяє свою увагу.
– Чому саме з жителями Луганщини стався синдром меншовартості?
– Я сама з Дніпропетровщини і теж відчувала цей синдром на собі. І він в мене почав розвіюватися коли я була в класі 11, коли почалось повномасштабне вторгнення. Я перед війною почала багато їздити Україною, на різні проєкти, знайомилася з людьми. І от спілкуючись з галичанами, вони в мене питали: «А що у вас є цікавого? В нас є пляцки, в нас є зупа, а у вас?». Я така сиджу і думаю «блін, а що в нас є…» Я розуміла, що не можу нічого відказати, тож хотіла знайти відповідь. Я думала, що от окрім гірничої промисловості нічого немає. Я через це дуже сумувала, а потім глянула з іншого боку і на прикладі мого міста – так, моя культура промислова, але це не значить, що вона не цінна. А якщо ще й вглиб подивитися і дізнатися, якою раніше була Дніпропетровщина, коли в більшості там були села. Можна зрозуміти, що культурно цей регіон не бідніший ніж регіони Заходу. Просто в певний момент дуже багато сил було докладено, щоб це все знищити, забути, нав'язати чуже. З Луганщиною, мені здається, проблема в тому, що з дитинства формувалося уявлення про нашу порожнечу, хоча ми просто дуже мало обговорювали своє. Так люди і зростають з хворобою меншовартості, вважаючи, що десь воно є, але не в нас. Тому дуже важливо в будь-якому віці показувати людям, що Луганщина цікава і ми ці цікавинки придумали не сьогодні, а вони завжди були.
– Скажи, будь ласка, як ви шукаєте людей для інтерв'ю?
– Тут йде прямий зв'язок через двох наших дівчат з Луганщини, бо майже всі люди, яких ми знайшли – це їхні знайомі та краяни. Так нам і вдалося зібрати 10 різних історій з людьми різного віку. В нас є прекрасні бабуся і дідусь, які тимчасово проживають в Кременчуці. Вони співають в гурті Водограй. Також є 20 річний волонтер, який зараз кожні вихідні їздить відбудовувати Київщину. Всі люди з різним досвідом: викладачі, студенти, митці, громадські діячі. Коли ми сіли думати про те, кого ми хочемо бачити в своєму проєкті, то дівчатка зі Старобільська та Попасної допомогли нам по частинках зібрати все те, що тепер маємо.
– Яке інтерв'ю запам'яталося найбільше і чим саме?
– Мені дуже складно виділити тут. Я пройшла через багато інтерв'ю, часто монтую відео, багато всього прослухала вже. Мені насправді водночас відгукуються два. З хлопцем-волонтером, бо він мій одноліток і я розумію, що у нас зовсім різний бекграунд, але водночас ми зустрічаємося часто в одному волонтерському просторі, разом їздимо відбудовувати країну. Також дуже подобається інтерв'ю з бабусею та дідусем, які зараз пара, але познайомилися 8 років тому. В них дуже чарівна історія знайомства, бо це було вже під час війни і дідусь зустрів її коли вона грала на баяні і він в неї одразу так закохався, подумав, що це його доля. Ось так вони зараз живуть разом, продовжують співати. Ця показова історія також підтверджує, що українські співи завжди були на Луганщині, бабуся все своє життя є учасницею цього гурту, який завжди співав українські народні пісні. Також є історія з однією дівчиною, їй 20 і вона журналістка в «Східному варіанті», в неї є власне медіа – «Рідні». Вона пише про Луганщину і мені теж цікаво спостерігати як людина мого віку робить такі важливі справи, а мені в свою чергу важливо висвітлити цю історію. Ось саме тому і важко виділити одну історію, бо кожен герой по-своєму особливий і якщо одну з них видалити, то можна багато чого втратити і не почути.
– Чи були за весь період існування у вас якісь розчарування?
– Це вже мій четвертий чи п'ятий проєкт, тож дійсно були і фак-апи і розчарування. На самому початку проєкту ми розчарувалися в тому, що як нам здалося, це нікому не треба. В нас було мало коментарів та відгуків, бо ми ще не рекламували себе і нікому не розповідали, але нам так на той момент здалося. Потім, коли ми почали себе просувати, ми побачили дуже багато позитивних відгуків і змінили свою думку про себе. Це було чудово все це читати, бо от гість інтерв'ю розповідав про свою домівку і для якогось глядача дім теж є дуже важливим. Хтось дякував за цей проєкт, бо для нього, як для людини з Вінниці, вся ця інформація стала відкриттям. З кожним таким коментарем ми розуміємо, що наша робота має велику цінність. Від цього нікуди не зникають наші емоції з приводу негативних коментарів, особливо в Тіктоці, бо там наші відео залітають на різну аудиторію і ми там отримуємо дуже дивні, подекуди смішні коментарі, нещодавно один користувач написав, що йому «Американські бургери дорожчі ніж Старобільськ.» Ми зараз вже не так гостро реагуємо на таке або на ті ж самі коментарі росіян аля «Вас тут никто не ждет». Трохи змінили свій погляд на такі штуки, бо коментар без конструктиву або від росіянина трапляється один на десять, але одразу у відповідь на цей коментар пишуть інші люди, які заперечують цю думку та кажуть, що обов'язково повернуться додому і мріють лише про цей день. Тому спочатку було розчарування, що це все дарма, потім розчарування в споживачах контенту. Але потім це все переростало в розуміння, що для більшості людей це дуже необхідно і ми все робимо правильно.
– Ти вже декілька разів згадувала про стереотипи навколо Луганщини. Можеш зараз їх коротко по пунктах узагальнити?
– Перше, що мені спало на думку – це те, що наче всі люди, які з Донбасу вони або гірники, або шахтарі і більше ні на що не спроможні. Деякі можуть зневажливо ставитися до певного говіру людей з Луганщини. Буває таке ставлення особисто до мене іноді, що як наче мого регіону і не має, що він нічого не значить, люди з Луганщини, які через брак знань не можуть нічого про себе розповісти теж часто зіштовхуються з таким ставленням до їхньої маленької Батьківщини. Часто сприймають людину звідти невихованою, стовідсотково зросійщеною. Ось такий ярлик зазвичай присвоюється людині. Але всі ці коментатори не зважають на елементарну відсутність сприятливих умов для формування цієї людини україномовною та з міцною національною ідеєю.
– Що ти можеш розповісти такого про Луганщину, що в більшості людей викликає здивування?
– Оскільки я навчаюся на культурології, то скажу, що мене особисто в Луганщині дивує культура, сформована в надважких умовах. Мені дуже подобається фраза однієї з наших героїнь. Вона про те, що волелюбності та витривалості ми завдячуємо саме Сходу України. Можна побачити багато інших саме культурних проєктів, присвячених Луганщині, бо там дійсно є, що вивчати. Тобто мені дуже хочеться виділити оцю волелюбність, яка перегукується з тим, що це степовий вільний край. Ми повинні бути дуже вдячні Луганщині за те, що вони формували культуру всупереч всім обставинам. Могли знищити тебе, твою родину, але всеодно були люди, які несли ідеї в маси. Я відчуваю неймовірну гордість за цей регіон і неймовірно ним надихаюся.
– Які спогади про дім частіше за все виникають у людей, в яких ви берете інтерв'ю, чи можливо є щось спільне, що завжди згадується?
– Можливо з тої причини, що в нас більше юних героїв, то майже всі згадують своє дитинство дуже ніжно та з теплотою. Герой, який волонтерить, згадував свої дитячі іграшки, або героїня-викладачка згадує своє дитинство у бабусі і те, як багато вона вклала в неї, як в особистість. Багато також згадують про природу свого краю, особливо багато згадок про це в коментарях. Пишуть, що коли повернуться, то в першу чергу підуть до якогось природного об'єкту, бо він для них багато важить. Є згадки про свої досягнення саме під час життя на Луганщині і є усвідомлення, що ці досягнення не могли б бути реальними в іншому місці, а тепер це те, що когось зробило таким, яким він є наразі. Не було б Луганщини, для тисячі людей не відкрився б громадський активізм, олімпіади та конкурси, важливі археологічні дослідження. Якась часточка ідентичності була б відсутня. Ці спогади ведуть до того, що люди хочуть повернутися і знають, що зроблять в першу чергу. Нещодавно викладали відео в Тікток і назбирали купу коментарів про те, що коли жителі після деокупації повернуться на рідну землю, то вони обов'язково хочуть пройтися з прапором головною вулицею, навідають родичів, або, на жаль, є багато людей, хто хоче піти на цвинтар, бо там поховано багато близьких. Тобто є й сумні коментарі, але які показують, що людям є за чим сумувати і навіщо повертатися.
– Дай свій короткий текстовий портрет Луганщини
Луганщина для мене – величезний регіон відкриття. Регіон, в якому я була дуже дуже маленькою і геть нічогісінько про нього не пам'ятаю. Але зараз, в своєму свідомому віці, я починаю його відкривати і буду відкривати ще дуже дуже довго. Відкривати завдяки його людям, тому що вони сильні і всіма силами намагаються зберегти в собі свою унікальність. Буду пам'ятати його особливу культуру. Буду цінувати Луганщину за її природу, яку я не пам'ятаю, але яку я чую з історій наших героїв і яку я тепер мрію побачити на власні очі. Люблю Луганщину за потужні історії, які можливі лише там. Для мене Луганщина це про відкриття, які вже були і які ще стануться. І про те, що мені треба бути відповідальною, зберегти інформацію, яку знаю, поширювати її, щоб всі нарешті почали цінувати цей регіон, бо ж є за що.
Авторка: Саша Галічєва