"Кожен день перед сном в думках, обіцяю йому, що я буду боротися далі": інтерв'ю про жагу до справедливості і правди
21 вересня відбувся обмін полоненими між Україною та росією, під час якого українська сторона повернула 205 військових, зокрема, командирів та бійців полку «Азов». Проте за долю понад 2000-х тисяч українських військових відчайдушно та безупинно продовжують боротися їх рідні.
Одним із них є Євген. Він - військовослужбовець ДПСУ, але з початком повномасштабної війни разом з Маріупольським гарнізоном виконував спільне бойове завдання по відсічі ворога і обороні міста та заводу «Азовсталь». Про жагу до справедливості і правди далі в інтерв'ю з Анастасією - дівчиною Євгена.
Розкажіть про Євгена. Який він?
Мій Євген добра, чуйна і щира людина. Він насправді є справжньою Людиною і Чоловіком. До нього часто звертались за будь-якою допомогою і він ніколи не відмовляв. Близькі та друзі знали, що на нього дійсно можна покластися. Через особисті риси, такі як: дисциплінованість принциповість, сумлінність , жага до справедливості і правди - його поважають побратими і всі, хто його оточує. До мене він завжди ставився дбайливо, цінно, ніжно і трепетно. Він робив для мене все. Тому зараз я хочу зробити все для нього.
Автор арту : @smyk._.design
Коли ви востаннє були з ним на зв'язку? Якими були його слова?
Останній раз він мені написав 5-го травня, з чужого телефону. До цього моменту наше спілкування обірвалось ще 18-го квітня. Я розуміла, що він , як і всі виснажений і морально, і фізично. Коли був зв'язок , він писав, що дуже бракує сну. Тільки один раз він сказав , що втомився. Він ніколи не жалівся. Навіть зараз, якщо б він зателефонував , то сказав би, що все в нього добре.
В основному я тримала зв'язок з деякими його побратимами і могла через них дізнаватись чи живий він, чи все з ним добре.
Чи говорив він про власні очікування щодо подальшої долі? Зокрема в останні тижні перед полоном?
В середині квітня, коли ми тримали зв'язок, він був позитивно налаштований. Хотів вірити в деблокаду і допомогу. Говорив і сподівався, що скоро побачимось. Можливо, він не хотів , щоб я надмірно переживала, хоча я бачила всю жахливу картину. Я точно знаю, що його бойовий дух тримала довгоочікувана зустріч зі мною. Заради цього він намагався бути максимально обережним, швидким та уважним.
Не знаю, що він думав перед полоном... Але знаю, що він би ніколи не вийшов і не здався, якщо б не було наказу. Точно не хотів і можливо думав, що тим самим розтоптує свою честь і гідність. Але, якщо то було їх спасіння і спільне рішення - значить так повинно було статись.
Як Євген сприйняв новину, коли захисникам Маріуполя запропонували здати зброю? Чи вірили особисто ви в ймовірність такого розвитку подій?
Я можу тільки здогадуватись про його думки в цей момент. Я думаю це був сильний удар для кожного з них. Але збереження їх життів було передусім.
Особисто я перебирала багато сценаріїв, але не цей. Я розуміла, що ворог їх ненавидить. І з ними може статися будь-що. Що саме і довів жахливий теракт у Оленівці, де були страчені наші військові. Але на жаль, сталося як сталося. Я хочу довіряти владі і органам, які займаються їх визволенням.
Окрім Євгена, чи маєте інших знайомих воїнів, що знаходяться в полоні? Що відомо про їх стан?
У полоні знаходяться практично більша кількість моїх знайомих військових. Бо я сама з Маріуполя. Один з друзів мого Євгена отримав багато численний переломів руки та роздроблення кістки. Женя казав, що ніколи його не залишить. Всі трималися. Всі хотіли скоріше вибратися з цього пекла і створити сім'ї. На жаль, є і такі знайомі, яких не стало. Тепер моїм подругам і знайомим буде тяжко жити з цією раною.
Володієте інформацією щодо місцезнаходження Євгена зараз? Чи зв'язувалися з вами, чи з родинами інших полонених окупанти?
Я знала, що він був у Оленівці із самого початку. Наразі мені невідомо його місцезнаходження, його моральний і фізичний стан. Це найскладніше - не знати як він і не мати можливості спитати як він себе почуває.
Особисто зі мною окупанти не зв'язувались. Я би не дуже цього хотіла. Але я знаю випадки, коли писали у телеграм, бувало із погрозами розправи і вимаганням грошей за інформацію про родича, або начебто про його визволення. На це, звісно не можна реагувати і навіть відповідати. Хоча це дуже впливає на емоційний стан, бо страх за рідного - це те, що всіма править.
Нещодавно ви повернулись з Німеччини. Чи зацікавлені іноземці в ситуації навколо Азовсталі та полонених? Чи підтримують вони тематичні заходи, акції?
Іноземці , які мене оточують і з якими я спілкуюсь дуже стурбовані ситуацією навколо полонених захисників «Азовсталь». Вони дуже мене підтримують, розповсюджують між іншими інформацію та переживають разом зі мною. Коли бувала на акціях, там були і німці. Але звісно в менших кількостях, ніж українці. Впевнена є такі, кому все одно.
На вашу думку, яких дій не вистачає, щоб пришвидшити процес повернення полонених? Чого вам бракує для відновлення справедливості?
Не вистачає впливу міжнародних лідерів на росію і цю ситуацію. Не вистачає чесності і гідності з боку росії. Все, на жаль, залежить від них. Я впевнена, що наші відповідні служби і влада, кожен день працюють над визволенням захисників з ворожого полону.
Щоб була справедливість - не повинно бути росії. Тоді було б все добре. Я тільки від себе можу додати, що готова чекати стільки, скільки потрібно. І повинна робити все, щоб повернути його додому.
Після останнього обміну полоненими, звідки повернулося 215 захисників, в мережі шириться багато суперечок з приводу того, що повернули більше медійних постатей. Якою є особисто ваша думка щодо обміну? Які емоції відчували?
Передусім я відчула біль. Це був удар, де більше всього болить. З початку цього процесу я відчувала багато різних емоцій. Страх, сльози, радість, надію, руки дуже трусилися, серце вистрибувало.
Це відчуття, коли твою надію розтоптали.
Моя особиста думка, що напевно так сталося, бо інакше було б складно. Можливо це було спонтанно, можливо добре сплановано, можливо це великий крок для визволення всіх інших з полону. Я впевнена, що командири, які повернулись будуть боротися до кінця і допоможуть визволити всіх інших хлопців.
Чи бувають у вас моменти зневіри, коли у переліку звільнених ви не знаходите ім'я Євгена? Що допомагає боротися далі?
Після останнього обміну був той самий момент зневіри. Бо я протягом практично 5 місяців молилася про єдине, боролася, сподівалась і вірила. Іноді бувають моменти, коли хочеться опустити руки. Але я кожен день перед сном в думках, обіцяю йому, що я буду боротися далі.
Також мене надихають інші жінки і дівчата, які борються за своїх чоловіків. Тоді я розумію, якщо не я, то ніхто. І звичайно, велика подяка моїм людям, які поруч, які мене підтримують і не дають сумувати.
Для когось "Азовсталь" став символом боротьби, інші називають його символом безсилля людства. Що особисто для вас значить "Азовсталь"?
Для мене «Азовсталь» - це місто життя, смерті і боротьби. Це символ і серце Маріуполя, України і всієї Європи. Це про силу, про дух, про справжніх героїв і про неможливе.
Якою буде ваша настанова українцям, щоб вони продовжували кричати про полонених. Які дії найкраще допомагають?
Моє особисте прохання і меседж - це не розділяти підрозділи, не знецінювати будь-кого. Ставити себе на місця рідних, чиї воїни знаходяться у полоні. Не бути осторонь і розуміти, що поки одні продовжують жити своїм життя, не дивлячись навкруги, інші - переживають нестерпний біль. Ці воїни боролися за наші життя, за Україну і за всю Європу, вони стримували величезне вороже військо, яке перевищувало кількістю особового складу та технікою. Але незламний дух цих воїнів не переможе нічого.
Виходьте будь ласка на акції, репостіть, допомогайте, підтримуйте та не дайте зникнути МАРІУПОЛЬСКОМУ Гарнізону з інформаційного простору!
~~~
Безупинна боротьба та розголос - зброя, до якої сьогодні причетний кожен українець. Тож, не забуваємо, борімося та тримаємося разом в цій боротьбі за тих, хто виборював можливість життя для нас!
Авторка: Валерія Цуба