Кохання і місто

Зізнання в коханні улюбленому місту від нашої редакції

Чотири місяці наші серця б'ються в унісон за одну єдину - вільну Україну. Проте, багато окремих сердець співають серенади кохання містам, яким вони належать. Сьогодні редакція "Писанина.media" також хоче вкотре зізнатися у коханні улюбленому місту, з яким більшість були змушені розлучитися на певний час, але точно не на завжди.

Валерія Цуба | Одеса

Кажуть, що найпалкішим є кохання, що з першого погляду. Та для мене це щось більш свідоме, набуте з часом, з досвідом. 

Одеса... Ти, як справжнє кохання, викарбувалась в моїх думках з часом. Пам'ятаю нашу першу зустріч, коли ти здалася мені неспокійною, дещо тривожною та дуже метушливою. Тоді наші темпераменти розбіглися. Хоча, скоріше, тоді вони навіть не зустрілись. Загубились в метушні.

Пам'ятаю ще багато побачень з тобою, коли кожного разу я відкривала тебе іншою. Згодом, твій неспокій став моїм спокоєм, твоя тривожність забрала мою, твій метушливий дух тепер наш спільний. Я люблю вдивлятися в твої простори, глядіти десь далеко в море, вдихати твоє повітря, торкатися потаємних струн твоєї душі.

Щоразу, гуляючи трасою здоров'я, здається що знаходжусь десь далеко від сторонніх очей та звичного ритму. Це немов заряджені на життя довгі кілометри, які ти не помічаєш, милуючись краєвидами. 

Я мала можливість бачити тебе влітку, восени та зустрічати новий рік разом з тобою взимку. Хтозна, чи зустрілись ми цієї весни, якби твої простори були вільними. Тоді, я могла глядіти в море і мої думки ставали чистіше. Тепер їх непокоїть, що десь там, користуючись твоєю свободою, вони пускають над тобою вбивчі ракети.

 Минулого разу, коли ми з тобою бачились, я розповіла тобі багато власних таємниць та планів на майбутнє. Я знаю, що ти мене почула, а море понесло мої слова в далечінь, щоб ніхто чужий не міг до них доторкнутися. Проте, я так і не сказала тобі найголовніше... Я кохаю тебе! І обіцяю, що дуже скоро ми зустрінемося знову. На березі моря. На світанку. Ти і я. 

Олександра Галічєва | Харків

Нещодавно мені було передбачення, що зовсім скоро я зустріну своє велике кохання. Мені це видалося дуже кумедним, доки я не подумала, що незабаром повертаюся в рідне місто, квитки вже лежать на столі. Раптом прийшло осяяння, ось яке велике кохання я скоро перестріну! Це воно. Зустріч з моїм віднедавна багатостраждальним Харковом, або як його скорочено називають Ха. Чи можна так сумувати за будівлями, садами та маленькими зеленими двориками мого спального району, які пару місяців тому без мене рясно цвіли абрикосовою та яблуками? Тепер, коли я засинаю, мені примарюється дорога, яка веде до найближчої крамниці, моменти, які могли трапитися зі мною в старезних стінах університету. Я на ніч намріяла собі весну, яку в мене нагло відібрали.

Місто для мене живе, пульсує, його венами тече кров, воно дихає і я вірю, що трохи допомагаю йому бути таким, яким воно є. Це я сиджу розгублена на лавці біля фонтану в саду Шевченка, це я напівсонна на карематі вдивляюся в небо в Саржиному яру, це я п'ю терпкий чорний чай без цукру в Кулиничах перед уроком французької. Добре, напевно все ж таки я не дуже важлива для міста і воно без мене досить таки нормально почувається і функціонує, але його пейзажі, мапи і лабіринти для мене все.

Я люблю його як людину, люблю всі спогади які він мені подарував, його історію, яка триває з 1654 року і ресторацію з відповідною назвою в центрі міста. Я не уявляю, хто сформує мене більше ніж воно. В якому ще місті на планеті є могила Миколи Хвильового, квартира в якій провів своє дитинство Юрій Шевельов і де Сумською запросто ходить Сергій Жадан. Де ще є місто на планеті в якому я провела 17 років, попри все, щасливих років.

Зараз я часто-густо згадую слова Тараса Прохаська «Треба по-справжньому любити місця, щоб вони любили тебе.» Як потрясаюче, що багато людей в цьому світі починають розуміти щось раніше за тебе, а тобі лише згодом відчувши щось подібне, треба вчасно пригадати влучну фразу. Буду тішити себе думкою, що наша любов взаємна. Ми скоро побачимося і Ха огорне мене теплом; сподіваюся йому стане на мене ласки, який би біль він не пережив останніми місяцями.

Мій Харкове, літо загоїть твої рани, слобожани повернуться в свій свободний український край в центрі Європи. І разом зі мною, разом з усіма містянами на тебе чекає купа перемог, щасливих моментів, туристів і молодіжних фестивалів. Бо всім так кортить побачити посмішку на твоєму обличчі.

Мені здається, що я сказала про тебе безбожно мало, але стільки слів скільки я б мала сказати я й не знаю. Тому просто зрозумій, що ця війна з тобою не назавжди. Я доберуся до тебе, мій герою. До зустрічі на вокзалі, буду з помаранчевою валізкою в лівій руці.

P.S. Одного дня, моя валіза знов знадобиться мені для подорожей, а не для того, щоб наспіх збирати туди найважливіші і найнеобхідніші речі. Помаранчевий чемодан буде для веселих пригод, а все, що потрібно для життя - буде лежати вдома, на своєму місці, так, що можна рукою дотягнутися. Я теж, до слова, буду на своєму місці.

Каріна Бондар | Київ

Чи існує кохання з першого погляду? Ще нещодавно реалістична частина мене щедро та без зупинки наводила б тисячу аргументів щодо безглуздості цього питання. Так, я готова була б сперечатися з усім нереалістичним світом, але це було до тебе...

Знаешь, ти чіткою межею розділив моє життя на до та після не тільки в розумінні цього ідеалізованого книгами та фільмами питанні, а й перевернув мої здавалося б давно визначені пріоритети, мрії та бажання. Але так, це класичний випадок, класичний випадок по-справжньому закоханої людини...

Я впевнена ти все зрозумів одразу: по очах, які із пристрастю та бажанням дивилися на тебе так, як не дивилися на жодного чоловіка в житті, по гучному звуку серцебиття, яке, як мені здавалося, чув не лише ти, мій коханий Києве, а й увесь цивілізований світ.

Це трапилося зі мною так, як трапляються всі найпрекрасніші історії кохання: швидко, неочікувано, і так, з першого погляду.

Іноді, сидячи перед завжди відчиненим вікном моєї орендованої кімнати та насолоджуючись твоїми вечірніми видами, мов востаннє, я замислююсь про те, яка, мабуть, нездорова ця закоханість. Тая я й не хочу заперечувати того факту, що, можливо, якби я була на сеансі в психолога, він би впевнено та сміливо підтвердив мою емоційну залежність.

Повернувшись до свого філософського початку, маю бажання зізнатися, що більш безглуздим вважала питання «за що любиш?» Ніколи не розуміла, як відповідати на подібне: кохання завжди було для мене певним заплутаним симбіозом характеру, моментів, цінностей, тому виділяється щось, що стало причиною моїх почуттів, було складним випробуванням.

Але, вкотре повторю, з тобою все інакше...

Бо я кохаю тебе! Кохаю за сотню незабутніх вечорів, за ще більшу кількість прекрасних знайомств. Кохаю кожен шалений день з тобою, кожен прохолодний ранок. Кохаю таке іноді набридливе, «Обережно, двері зачиняються». Кохаю кожен назавжди вкорінилий у пам'ять момент життя, що ти подарував мені. Кохаю за кожне сором'язливе побачення, та, звичайно, за поцілунки біля під'їзду. За кожну в поспіху випиту каву. Кохаю за швидкоруч зроблені фотографії, які ще не раз нагадують мені про ті воістину прекрасні часи з тобою. Кохаю за тепле метро взимку.Кохаю все, що пов'язане з тобою...

Невідомо, скільки ночей я могла б освідчуватися тобі у коханні та скільки тисяч слів мені ще так хочеться тобі сказати, прокричати. Та ти все й сам усе знаешь, бо пам'ятаєш все ті ж наповнені пристрастю очі.

Останні декілька місяців довели те, як усе може перевернутися за одну лише ніч, хвилину, секунду. Переконали вкотре в тому, як нещадно життя може змінити свій курс назавжди, перекрасливши будь-які мрії та думки. І так, моє життя зараз одна суцільна невизначеність, та у єдиному я впевнена стовідсотково: я завжди буду щиро, усім серцем кохати тебе, мій Києве...

Бо, як тебе не любити...

Валерія Фургалець | Ужгород

Ужгород - місто, що пахне сакурами та кавою, має гірський присмак з шаленими краєвидами.

Тут витає неймовірна романтична атмосфера, яка, впевнена, нікого не залишає байдужим та надихає на повторне відвідування містечка.

Особисто мене з цим містом пов'язує багато особливих моєй пам'яті спогадів. Я люблю Ужгород за його простоту. Окреме місце в моєму серці займають його замки, гірські краєвиди, атмосферні вулички, пахучі сакури та запашна каву.

Поки що, я мала змогу відвідувати його тільки в квітні-травні, якраз у сезон цвітіння прекрасних дерев, які ще по-іншому називають японськими вишнями. В тижні, коли розквітають сакури, Ужгород стає по-особливому іншим, але не перестає бути таким же прекрасним, яким він є і в інші часи. Я не була в Ужі так часто, як хотілося б, але я вже встигла дуже полюбити це місто та воно  має окремий куточок в моєму серці та саме для нього я сьогодні мовлю словами кохання.

Романа Лукінчук | Івано-Франківськ

Важко повірити, але живучи від Івано-Франківська в годину їзди побувала там вперше тільки у 17 років. За це навіть трішки соромно. Але з Франківськом - краще пізно ніж ніколи.

Мабуть, ще жодне місто не викликало у мене таких суперечливих емоцій. Бо Івано-Франківськ - це місто першого кохання, місто прогулянок літними ночами, п'янкої свободи перших паросток самостійного життя; глибокі роздуми і перша цигарка. Але також - це місто гірких сліз, хвилювань від екзаменів, конспектів на підвіконні під чарівно-лякаючий захід сонця. Це і місто самотнього Дня народження.

Другий сороміцький факт полягає в тому, що досліджувати місто і насолоджуватись його красою почала тільки після трьох років проживання там. Мабуть, на все потрібен був свій час...

Найбільше у Франківську мене вабить його архітектура, ритм, стильні люди, які живуть своє життя, попиваючи коктейль на літніх терасах закладів. Для мене, дівчини з села, яка переїхала туди на навчання, місто стало справжнім мегаполісом.

Ну і як ведеться у більшості людей, цінувати починаєш втрачаючи. Зараз я живу в іншому місті і часто згадую втрачені можливості Івано-Франківська, які полягають не лише в прогулянках та його культурному житті, а й багато чому більш особистому.

Тож, усім, охочим завітати туди, хочу порадити ловити мить і виходити в місто. Не будуйте маршрутів, йдіть туди, куди веде найближча вулиця та серце і потрапите на чудове міське озеро, підніметесь на Ратушу, пройдетесь затишними вуличками парку, заглянете у Палац Потоцьких, біля якого я колись тусила на дискотеці просто неба і, сподіваюсь, закохаєтесь в нього так, як і я. Вдалої прогулянки!

Іванна Колодич | Рівне

Зізнаватися у кохані цьому місту можна безкінечно, бо воно настільки чарівне, що перехоплює дух.

Так, це воно - Рівне, недарма ж місто римується із словом «чарівне», бо чарує красою та атмосферою.

Цьому місту можна присвячувати пісні, вірші та поеми. На кожній вулиці відчуваються нотки простоти та сімейного затишку. Так і хочеться гуляти аж до пізньої ночі та просинатися разом із першими промінчиками сонця, аби насолодитися більше рідними вулицями.

Кожне місце викликає лише теплі почуття. Пам'ятаю, коли була маленька, то ми із сім'єю любили гуляти у парку, що був трішки нижче від Злати Плази, а після йти до театру, що знаходився у самісінькому центрі, де завжди шумно, але водночас так добре. Театр надзвичайно красивий, а всередині він ще кращий (просто повірте). На ньому ставлять лише найкращі п'єси, мабуть, він і вклав у розвиток моєї особистості чимало зусиль. Коли я виросла, то зробила театр місцем зустрічі з інтернет-друзями. Хіба таке забудеш? Коли перед собою бачиш людину, з якою спілкуєшся днями, а позаду той самий театр, який так і радіє за тебе, ніби мама чи тато.

Рівне - сімейне місто. Тут завжди всі гуляють із своїми дітьми, сміючись від їхніх жартів. Я готова зізнаватися йому в кохані ціле життя, хоча і його буде мало, щоб виговоритися.

Аліна Поштарук | Львів

Дорогий і рідний мій!

Як думаєш, чи була це любов з першого погляду? Мені здається, що однозначно так. Пам'ятаєш, як я вперше приїхала до тебе, коли була зовсім-зовсім малою? Можливо ні, бо була лише проїздом. Я не знала тебе, але мені вистачило цих кількох годин, щоб захотіти повертатися до тебе знову і знову.

Пам'ятаю ті слизькі бруковані вулички, через які можна спіткнутися і підвернути ногу. Пам'ятаю твої кам'яні будинки на головній площі. Я вже тоді закохалася в тебе до нестями і ця любов, мені здається, не згасне ніколи.

Так, мій милий Львів, тебе люблять, тобою захоплюються і тебе обожнюють багато людей. Інколи здається, що занадто багато і через це починають знецінювати.

Звісно, куди без незгод - минулого літа я тебе не відчула як раніше і була трохи розчарованою. А як виявляється - я виросла, а разом зі мною і подорослішала моя любов. В цьому році ти став для мене просто проміжною точкою аби витерти сльози, перевести подих, взяти всю силу в кулак і сказати «До зустрічі, Україно!», але я рада, що я побачила тебе в такому метушливому стані. Побачила і знову, як в перше, закохалася.

Повір, твій неймовірний аромат кави і випічки, який можна відчути на кожному кроці в старому місті і постійне шарудіння книжкових сторінок неможливо забути. Усе це постійно як магнітом притягує до себе і цим ніколи неможливо насититися.

Зараз ти, як і всі міста рідної України, переживаєш не прості часи. Ти взяв на себе мужність і приймаєш усіх біженців у свої обійми, відчуваючи їх біль і тихі схлипування. Так, інколи не надто дружелюбно (але це вже залежить від людей), але у перші дні ти протягнув руку помічі і прийняв усіх бажаючих у твоє серце. На жаль, інколи і ти чуєш вибухи, які є наслідком агресії рф і від яких як завжди все стискається. Та я вірю - одного дня я зможу повернутися на декілька днів до тебе і зустріти твій захід сонця з друзями біля злітної смуги з камерою в руках.

Кохаю до нестями кожний сантиметр твоїх вулиць, люблю твоїх примарних левів-охоронців, які стоять на сторожі міста і шаленію від твого какао (бо не люблю каву) з круасанами.

До зустрічі найближчим часом, рідний (а я вірю, що це буде дуже скоро).

Твоя Аліна - одна з безлічі палко закоханих у тебе.

Діана Скоренко | Чортків

Як ви уявляєте своє дитинство, друзі, якого воно у вас кольору? У мене ж воно виринає із пам'яті, як щось дуже жовте, із домішком білого та трішки зеленого. Палюче літо, високі зелені буйні трави, побиті маленькі колінця й добрий світ навколо. Милий Чорткове!

Літні канікули у бабусі з дідусем, смачненькі домашні варенички з картопелькою або вишнями та багато-багато друзів, з якими ти будуєш хатку в кущах . Веселий Чорткове! 

Перші закоханості та дискотеки, авантюрні пригоди та довгоочікувані зустрічі. Дорогий мій Чорткове!

Місто ,в якому я вивчила багато діалектних західноукраїнських слів та вигуків ,по типу «АЯ!», «коби», «коцик» тощо, ставши кимось незрозумілим для себе та інших. У Києві мене питали, чи не приїхала я із західної частини України, а в Чорткові заявляли, що я точно не місцева, адже розмовляю не так як інші. І чесно скажу, я не знала, що відповісти на такі слова, бо фактично одна частинка серця залишається в Києві, а друга там. Ось такий мій рідний і водночас чужий Чортків, місто мого дитинства і щасливих спогадів.

Коли мені довелося виїхати за межі рідної країни, стало набагато страшніше і ще більш болісно спостерігати за новими реаліями світу. Глибока депресія та посттравматичний синдром, важко було дивитися, що життя продовжується. Згодом прийняття безповоротної ситуації, що як раніше ніколи не буде. Повільне повернення до нормального існування й, БАЦ, увесь цей картковий будиночок раптово руйнується й доводиться будувати його знову й знову із самого початку. І востаннє мій будиночок зруйнувався декілька тижнів тому, коли у місто мого світлого дитинства прилетіли декілька ракет. Та ці ракети полетіли не тільки у житловий будинок та воєнну частину, а прямісінько у моє серце, боляче травмуючи ще досі не загоєну рану. Тож, коли я вперше прочитала цю новину, не змогла дихати.

Тепер я звертаюся до тебе, любий серцю Чо, знай, усю свою силу та підтримку посилаю тобі та прошу, аби ти беріг цих чудових людей, які живуть з тобою і люблять тебе так само сильно як я. Обіцяю, що ці сіро-червоні спогади перетворяться знову на яскраво-жовті й ти дочекаєшся мене. Я приїду одразу, як тільки почую довгоочікувану фразу «Україна перемогла, ми перемогли!» і ми знову будемо щасливі, в обіймах стареньких та найкращих друзів. Тільки тримайся, милий, щоб мені було куди повернутися вже зовсім скоро.

Олександра М'ясоутова | Київ 

Раніше ми були з тобою на ви. 

Я тут народилася, а переїхала скоро: 

Я пам'ятаю лиш тополині сади, 

Чий пух зринав в липневі дні безмовно. 

Я пам'ятаю пробки Либідської, 

Осінній дощ, калюжі у парку 

І пар тісних маршруток на дорозі, 

Як витягнув ти кулі розпачу. 

Я пам'ятаю вечори в метро, 

Де ти читав мені книжок новинки. 

А я тобі, напевно, разів сто 

Декламувала вірш із зарубіжки. 

Я пам'ятаю холоди зимою, 

Вечірній сміх, походи у театри, 

Як наші мрії покотилися додолу. 

Не знаю, чи ти пам'ятаєш... 

Я пам'ятаю наш останній вальс: 

Я з перепічкою, а ти сам на сам. 

Снігами закружляє враз, 

Коли Хрещатик лементує гам . 

Немає горя, сліз, розчарувань. 

Подумки та ностальгічна радість 

Уяви, як мала наша старість 

Пройти. 

Я не помітила, як стали з тобою на ти. 

Я обіцяла, що весною переїду до тебе. 

Мене лиш охопили безкінечні страхи: 

Як повернутись до тебе? Чи треба? 

О, Києве мій, мені страшно. 

Я боюся побачити спокій, 

Розбомбленість непоодикоку, 

Старезних будівель і мрій. 

Я знаю, побачимось скоро. 

Чи буду тоді я такою, 

Якою колись ти зустрів? 

Редакція "Писанина.media"