Харківська школа фотографії – експерименти на межі

Харківська школа фотографія - цікава фотопригода у радянське минуле міста. Безмежно сіре, алкогольне і просочене флером авангардних 20-х, що вирували саме тут і представлені кубофутуристичною «Групою Семи», під час недовговічної свободи перед остаточним приходом совєтів.

Невідомо як склалася його доля якби не більшовицька революція. Та раптом не вона ми б не отримали три покоління мистецтва з комплексом переферії, натхенного танцем шаленого і забороненого. Адже що не вільно, те й кортить. Цей каламбур з реального життя, сюрреалізму і заперечення соціалізму вилився в експерименти, свідками яких я пропоную вам стати і чию історію рекомендую дізнатися. Бо що здатне зафіксувати реальність у більш довершений спосіб ніж фото?

Альтернативне фото, як явище зароджується у 1960-х роках із появою у Радянському союзі клубів любителів фотографії. Це були немасові організації, де люди могли спробувати виразити себе через нетрадиційні способи, а не ті, які пропонувало офіційне пропагандистське мистецтво. Так і вийшло, що те, що створювалося в таїні, буквально під прикриттям, стало проривним. Ухили від влади, невідомість, через неможливість експонуватися, мали значний вплив на естетику ХШФ.

Чи можна з упевненістю сказати, що харківська фотографія - це школа? Якщо дивитися на термін з боку класчного визначення, що школа як місце в якому навчають, то це точно не той випадок. Проте з перспективи років можемо засвідчити зв'язок між генераціями, єдність місця подій та наявність спільноти, яка знаходилася протягом певного часу в тісному контакті один з одним. Це і стає для всіх мистецтвознавців визначальним фактором. 

У ХШФ, згідно з досліджень теоретиків мистецтва, виділяється три покоління, які не завжди зходилися у своїх мистецьких поглядах. Все закрутилося на початку 70-х, коли Борис Михайлов, Геннадій Тубалєв, Олег Мальований, Олександр Супрун та інші вирішили поборотися з радянською естетикою та при Будинку художньої самодіяльності об'єдналися в групу «Время», скориставшись періодом відлиги та короткострокової відносної свободи. Через нестачу технічного забезпечення вони тяжіли до «ефекту поганої дефективної фотографії» і влаштовували технологічні експерименти у лабораторних умовах, такі як: створення колажів, соляризації, подвійної експозиції, використання ширококутного об'єктива та ручного розфарбовування чорно-білих фото. 

Історія групи недовговічна та діяльність першого покоління швидко розбилася вщент, коли всі учасники зі скандалом покинули її. На їхньому рахунку небагато культурних подій: одна ретроперспективна виставка 1983 року, яка відбулася вже після розпаду і була швидко закрита через цензуру.

Харків, протягом радянського періоду, попри всплески творчої енергії, залишався безпросвітно провінційним містом. Більшість талановитих творчих людей тікали з цієї задухи і шукали можливостей чи то у москві, а потім і взагалі в еміграції. Але група «Время» мали тенденцію не соромитися своєї ідентичності, а брати її за основу художнього методу. Ця ідея спрацювала, як тільки митці прийняли свою сутність і перестали ігнорувати власний бекграунд. З'явилася абсолютно нова, ні на що не схожа радянська фотографія.

Любительські фотгуртки республіканських містечок існували в тотальній герметичності. В порівнянні з центром, віднайти екземпляри західного мистецтва було майже нереально, тому технічні махінації з фото довго переважали над рефлексією на фото як на мистецтво.

В ті часи учасники вірогідно надихалися чеськими фотографіями в журналі Revue Fotografie. Їх мистецтво вважалося найбільш прогресивним серед усіх країн соціалістичного блоку. Його спеціально перекладали для російськомовних громадян СРСР, проте до Харкова він майже не доходив і серед творчої інтелігенції на нього було справжнє полювання. 

Група існувала не стільки на основі схожих творчих методів, скільки через спільне почуття непокори та заперечення обмеженості наявного фотографічного «мистецтва», яким його йменувала влада. Принцип, який поділяли усі учасники полягав в тому, що фотографія є суто суб'єктивною, фантазійною. Це політ думок, ессенція сну та вираження підсвідомого, як і будь-яке інше мистецтво, не зважаючи на її зовнішню реалістичність та існування її паралельної функції - зображення правди.

Існує історія, яку можна прослідити в роботах багатьох творців першого покоління. Це іронія, що спрямована на Радянський союз, контраст між ідеями цієї держави та його справжньою нікчемністю, яку учасники групи не толерували.

Заперечення мало безліч способів: автори не оминали в своїх практиках фотографії, зроблені заради естетства, сповнені поетичної еротики, хоча в радянські часи ню було категорично забороненим. На відміну від радянської диктатури реалізму, за якими фото повинно бути безликим, без авторства, митці ХШФ прагнули залишити слід у роботах і розчинитися в них. Будь-яке фото, в незалежності від теми, від оголених фото коханок до зображень з життя звичайних людей не мали бути делікатними або посередніми. Вони мали приголомшувати та залишати сильне враження.

Був сформований своєрідний закон групи - «теорія удару». За ним фото повинно бути неначе удар кулаком, що виводить глядача з рівноваги, стає травмуючим досвідом. У фотографічному колі тих часів також використовувався жаргонний термін «шиза», який згодом став професійним серед художників. Саме він передавав відчуття абсурдності світу, яке гостро відчували радянські фотомитці. Певно він був замінником слову «сюрреалізм», яке в СРСР, через його «західність» та «нетрадиційність», треба було використовувати дуже обережно.

Складно уявити як фотографи існували в умовах вічних заборон і табу. Мистецтво не створено, щоб співіснувати із режимом і не має відбуватися в категоріях певної ідеології. Це найвищий прояв волі і небажання підкорюватися правилам та сліпо довіряти інформації про світ від його «володарів». Водночас це безмежна жага самостійно експериментальним шляхом, граючись з камерою, дізнатися щось про те прекрасне місце, де ми живемо. 

Автор: Олександра Галічєва