«Їм надавали гарантії, говорили, що все буде добре, їх життя і здоров’я будуть збережені, але як показав теракт в Оленівці – гарантій не було і немає зараз», - дружина полоненого захисника про трагедію в Оленівці

У ніч з 28 на 29 липня 2022 року росія здійснили терористичний акт на території виправної колонії проти українських військових, захисників «Азовсталі». Через злочин, вчинений країною-агресором загинуло 53 українських захисників, понад 130 було поранено.

ООН оголосило про створення місії для розслідування вбивств військовополонених, проте в січні цього року стало відомо про її розпуск через брак необхідних умов. Через місяць буде річниця трагедії в Оленівці, а постраждалі від теракту досі знаходяться в полоні. Розслідування також застигло на місці.

Рідні захисників об'єдналися в Спільноту Родин Оленівки, щоб продовжувати тримати інформаційний фронт, підтримувати одне одного та чекати звільнення героїв.

Серед поранених в ніч терористичного акту в Оленівській колонії – Сергій Алєксєєвич, боєць полку «Азов» та захисник Маріуполя. Про історію свого чоловіка, боротьбу за його звільнення та Спільноту Родин Оленівки, читайте далі в інтерв'ю дружини захисника, Марії.

Розкажіть про свого чоловіка. Який він?

Мій чоловік взагалі дуже весела людина. Навіть коли він був у Маріуполі, завжди намагався мене підбадьорити, жартувати постійно, підтримувати. Він, перебуваючи навіть в тій жахливій ситуації, яка була в Маріуполі минулого року, більше думав про мене і про моє самопочуття, про те, як я тут, чи не сильно за нього хвилююся і все в такому плані.

Він дуже сильно любить вчитися. Ми з ним знайомі з 2018 року і за увесь цей час, коли в нього була якась вільна хвилина, він постійно намагався щось вчити. Сергій вчився на практичного психолога. Наразі він ще не закінчив освіту, залишився останній курс і його чекають в університеті, щоб він повернувся з полону та здав усі потрібні там іспити. Він цікавився не тільки психологією, а також програмуванням. Сергій, насправді, всебічно розвинена людина: постійно читав якісь книжки, проходив курси, постійно намагався дізнаватися щось нове. Саморозвиток для нього стояв на першому місці.

Також він завжди боровся за справедливість. Завжди допомагав людям, тваринам. Сергій, де бачив безпритульних тваринок, одразу йшов щось купувати в магазин, щоб їх погодувати. Так само, якщо бачив, що тварина себе не дуже добре почуває, він лікував її. Неодноразово я йому відправляла ліки для тварин, тому що у нього не було можливості купити їх як він був на базі біля Маріуполя. Я йому відправляла ліки для тварин і він вже там їх лікував. Також він взяв безпритульного котика нам. В 2019 році мій чоловік привіз його додому і кіт досі зі мною живе, теж чекає Сергія з полону.

Загалом, він дуже добре знає історію. Якщо говорити про те, чому він вирішив обороняти нашу країну, то він знає, що за майбутнє необхідно боротися. За майбутнє без війни для того, щоб наші майбутні діти жили в мирі та спокої, щоб вони не застали цю війну. Тобто, що ми маємо вирішити це прямо зараз.

У своїх дописах Ви часто називаєте Сергія «єнотом»? Раніше Ви зазначили, що він дуже любить тваринок. Воно пов'язане саме з цим?

Взагалі, це пов'язано з його позивним. Його позивний «Єнот».

Він обожнює тварин і вони його теж. Наприклад, коли ми разом з ним гуляли та бачили якусь там кішку чи собачку, він одразу відходив до них, гладив їх, а коли я підходила, то вони не завжди давалися, а з ним якось швидко знаходили спільну мову.

Якою була ваша крайня розмова? Чи говорили про вихід з «Азовсталі» у полон?

Про це розмови не було, оскільки він мені написав 13 травня, а вийшов з «Азовсталі» 16 травня.

Розмова була практично така сама, як і зазвичай. Питав як я, чи в мене все добре, казав, що кохає мене і просив, щоб я не хвилювалася, якщо його довго не буде на зв'язку. Про вихід у полон він мені взагалі ніякої інформації не надавав. Можливо, не хотів цього казати, щоб я ще більше не нервувалась або він ще не знав на той час.

Коли стався теракт в Оленівці, чи знали Ви, що Сергій знаходиться саме там?

Я підозрювала. Сподівалася, що його там вже немає. Я знала, що він був в Оленівці станом на травень та червень, адже я бачила відео з російських каналів, де Сергій потрапив на 3 пропагандистських відео. Він просто потрапив у кадр, вони не записували його допити і так далі. Я знала, що це Оленівська колонія, оскільки тоді вже була така інформація, тому я знала, що він був там безпосередньо в червні.

Після того, як я дізналась про теракт, я дуже сильно сподівалась, що його вже там немає, що його перевезли в іншу колонію, тому що була інформація, що хлопців перевозять в різні місця утримання, але не було інформації кого куди і коли саме. Про це ми також дізнавалися з російських новин або чули якісь плітки і так вже одне одному передавали.

В перший день, коли стався теракт, я телефонувала у всі наші державні органи, а також у міжнародні організації. Тоді ні у кого не було інформації щодо списків тих, хто був у тому бараці, хто вижив, хто, на жаль, загинув. На наступний день, 30 липня, Міноборони росії опублікували списки поранених і загиблих. Список загиблих я одразу відмовилась дивитись і просто прогорнула його. Відкрила список поранених і знайшла там Сергія.

Тобто про те, що він вижив Ви дізналися саме з оцих списків від Міноборони рф?

З самого початку так, але це не єдине джерело інформації. Я на той момент не дуже вірила, що ці списки правдиві і теракт відбувся, тобто це все виглядало дуже дивно і ми не знали наскільки це є правдою та відповідає дійсності, але вже 3 серпня мені прислали відео російських новин з моїм чоловіком. Приїжджали якісь російські пропагандисти в лікарню і знімали відео з нашими хлопцями. Ну і на відео потрапив Сергій, в нього запитували про сам теракт.

Він розповідав про те, що чув два вибухи. Після першого вибуху він навіть не зрозумів, що відбулося і якось не сильно хвилювався, а вже після другого вибуху все почало горіти, хлопці почали вибігати на вулицю і допомагати своїм побратимам. Як потрапили на вулицю, то вже чекали евакуацію у лікарню.

На відео Сергій також повідомив, що не одразу зрозумів, що він поранений. Вже потім, коли вони вибралися на вулицю і чекали евакуацію.

Якщо я правильно розумію, то Вам нічого не відомо про його стан та місцезнаходження?

Зараз невідомо взагалі нічого, на жаль. Остання інформація, яка в мене була – після обміну 21 вересня до мене зателефонував побратим мого чоловіка, якого звільнили з полону і він сказав, що Сергій живий, але отримав поранення ноги. Потім він казав, що якраз коли мали перевозити інших військових на обмін, то його приблизно в цих числах вивезли з Оленівки разом з іншою групою військовополонених незрозуміло куди. Скоріше за все – на територію росії.

Чому я думаю, що туди? Тому що росіяни самі повідомляли про це на своїх інформаційних ресурсах, що 400 азовців вони вивезли з Оленівки в кінці вересня. Там були вказані різні колонії, але зараз я намагаюся з'ясувати, де саме Сергій. Тільки росія не надає ніякої інформації ні нашим державним органам, ні міжнародним організаціям – це і Міжнародний Комітет Червоного Хреста, і Організація Об'єднаних Націй, тому що я їм усім періодично пишу запити, що потрібно все ж таки якось рухатися і добиватися доступу до колоній на території росії і так само на тимчасово окупованих територіях України, а також добиватися хоча б якоїсь інформації про поранених військовополонених після Оленівки, адже ми досі не знаємо всіх прізвищ, хто там був. Ми намагаємося самостійно з'ясовувати, але поки що, на жаль, невідомо практично нічого.

Пройшов майже рік з моменту трагедії. Була створена спеціальна місія для розслідування теракту в Оленівці, яке зараз заморозили. Чи володієте Ви якоюсь інформацією з приводу розслідування чи його попередніх результатів? Чи йшла мова взагалі про відновлення розслідування?

Так, після теракту в Оленівці, була сформована місія ООН з фактів встановлення вбивства і скалічення військовополонених. Ми самі не знаємо чи ця комісія щось робила.

В нас була зустріч із представниками ООН в Україні, а також деякі представники з нашої Спільноти їздили до Женеви в штаб-квартиру ООН. Там нам повідомили, що місія була сформована в Нью-Йорку і вони намагалися отримати доступ до колонії в Оленівці, саме до місця злочину, щоб встановити додаткові факти та різні відомості. Щодо того чи вони намагалися отримати доступ до тих людей, що були в бараці на момент вибуху, нам не відомо. Скоріше за все, ні. Тому що вони постійно тільки повторюють про те, що їм не надають доступ саме до колонії в Оленівці.

Через місяць вже буде рік після теракту і це дуже дивна ситуація, що вони в січні цього року просто взяли розформували цю місію через те, що росія і нібито Україна теж не надали гарантії безпеки, щоб вони дісталися до колонії і вже почали своє розслідування.

Ми неодноразово говорили і на зустрічах з ООН, і з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, і на зустрічах з представниками нашої влади, що майже рік пройшов після теракту, для чого діставатися саме місця злочину, якщо стовідсотково росіяни там вже всі докази знищили. Це взагалі не має сенсу, це просто ніби видимість роботи, тому що вони самі знають прекрасно, що їм цей доступ ніхто не надасть, тільки, скоріш за все, вже після деокупації.

Я вважаю, що потрібно, по-перше, добиватися все-таки доступу до тих людей, які вжили. По-друге, намагатися їх, якимось чином, повернути додому або в рамках обміну, або шляхом репатріації в третю, нейтральну країну, яка згодна дотримуватися всіх норм Женевської конвенції, де до наших військовополонених будуть ставитися гідно і, де вони просто будуть в безпеці і їх хоча-би не будуть катувати, де вони зможуть спокійно відпочивати, їсти, мати достатню кількість води і взагалі у них були б там набагато кращі умови, ніж в росії, я так вважаю.

Також тіла загиблих в Оленівці повернули в жовтні. Щодо того, чи працювали з цими тілами міжнародні організації, то ні. Хоча, представники нашої Спільноти вважають, що це треба було би робити. Коли наше представництво було в Женеві, у штабі ООН, то нам повідомили, що Україна не подала запит до ООН для того, щоб вони приїхали в нашу країну і дослідили тіла. Ми також питали в деяких представників нашої влади, чому так відбулося і чому вони не зробили цей запит. Нам відповіли, що українські експерти справляються самостійно. Це зрозуміло, що вони можуть самостійно справлятися, але я би не сказала, тому що майже рік після теракту, більшість місяців вже тіла в Україні, але ідентифікація досі триває. Дуже малу частину загиблих рідні змогли поховати, тобто більша частина близьких так і живуть надією. Вони знають, що, ймовірно, їх рідний загинув, але вони все одно живуть надією, тому що ДНК досі немає і не зрозуміло, чому йде таке затягування.

Нам необхідно, щоб не тільки Україна розслідувала цей теракт, оскільки ми все-таки зацікавлена сторона, щоб весь цивілізований світ визнав, що це зробила росія. Мають бути також інші сторони – це міжнародні організації або якісь інші треті країни, які змогли би приїхати, оглянути тіла й зробити відповідні висновки.

Чи є у Вас все ще якась віра, що розслідування цього злочину відновиться?

Звичайно, є. Ми не опускаємо руки, далі намагаємося з ними всіма розмовляти, ми на зв'язку з ними зараз.

Чекаємо відповідей про майбутні зустрічі, де можливо будуть вже представники, які саме входили в цю вже розформовану місію. Це все в планах, але надіюся, що все вийде.

Також представники ООН сказали, що відновити розслідування можливо, але відсоток маленький. Вони все ж постійно наголошують на тому, що потрібно отримати доступ до колонії в Оленівці, це їх єдиний аргумент. Але звичайно будемо намагатися, бо ми хочемо, щоб розслідування відновилося і винні були покарані. Ми точно це просто так не залишимо.

Ви є частиною Спільноти Родин Оленівки. Розкажіть про формування цього ком'юніті та яку роль воно відіграє особисто для Вас.

Ми сформувалися вже після того, як місія ООН була розформована. Справа в тому, що, на жаль, ми втратили багато часу. Ми сформувалися надто пізно і зараз це розуміємо, тому що треба було одразу після теракту знайти всіх рідних. Хоча би по можливості знайти тих, кого ми знаємо, хто був у тих списках загиблих та поранених, щоб якось вже починати організовувати свою роботу.

Але, на жаль, ми повірили всім. Повірили тому, що міжнародні організації дійсно будуть прикладати всіх зусиль для того, щоб дізнатися всю інформацію про тих людей, які були в бараці, які загинули або поранені, які не отримали сильних ушкоджень. Ми вірили в те, що всіх постраждалих, які вижили в теракті, якомога швидше повернуть в Україну. Дійсно, була така неймовірно сильна віра декілька місяців. Ми сподівалися, адже все-таки цих всіх людей хотіли вбити і ми розуміємо, що, на жаль, їм досі загрожує небезпека, але ми фактично нічим не можемо допомогти, тільки розголосом. Тема Оленівки відійшла навіть не на другий план, а я навіть не знаю на який, себто всі вже забули про це. В багатьох теракт в Оленівці асоціюється тільки з тим, що загинули військовополонені, але мало хто знає, що було багато поранених після цієї трагедії і що їх потрібно якомога швидше визволяти.

У нас в Спільноті взагалі об'єднані різні категорії родин – це рідні, які досі чекають своїх з полону, рідні поранених, рідні загиблих та рідні ймовірно загиблих захисників. Близькі загиблих, наприклад, намагаються завжди підтримувати близьких полонених. Вони також виходять на заходи, акції, які присвячені підтримці військовополонених. Також рідні полонених допомагають рідним загиблих і, якимось чином, намагаються хоча би підтримати. Так само, приєднуємося до акцій вшанування пам'яті загиблих в теракті, поширюємо інформацію і про загиблих в Оленівці, намагаємося просто якось комунікувати і бути об'єднаними, бути разом. Це наразі необхідно, щоб добитися якихось результатів.

Я, наприклад, самостійно намагалася давити зі свого боку на міжнародні організації: постійно посилала їм якісь запити про те, що з пораненими в теракті необхідно, як мінімум, поспілкуватися та приїхати в місце утримання, дізнатися про їх стан, надати медичну допомогу. Але це зовсім нічого не дало. Так як ми зараз об'єдналися, то я сподіваюся, що дійсно ми зможемо досягти набагато більших результатів, ніж просто окремо ми могли би це зробити.

Тому намагаємося зараз висвітлювати тему теракту в Оленівці саме у ЗМІ та публічному просторі для того, щоб люди не забували, що така проблема існує і, що розслідування все ж таки має бути. Ці люди пережили справжнє пекло в Маріуполі, більше 80-ти днів тримали оборону та билися в повному оточенні, вийшли за наказом з «Азовсталі». Їм надавали певні гарантії, говорили, що все буде добре, їх життя і здоров'я будуть збережені, але як показав теракт в Оленівці – гарантій абсолютно ніяких не було і не має зараз. В полоні ще перебуває велика частина бійців, які вийшли за наказом і абсолютно не зрозуміло, як з цієї ситуації виходити. Я вважаю, що необхідно максимум зусиль прикладати для того, щоб повернути захисників живими, щоб не сталася друга Оленівка і не було знову масового вбивства військовополонених.

Які цілі та провідна мета спільноти?

Перш за все – це повернути всіх полонених, які постраждали під час Оленівського теракту, які вижили. Тобто повернути в рамках обміну або, якимось чином, добитися того, щоб їх забрала третя нейтральна країна під своє крило, щоб вони в них утримувалися.

Друга ціль – це, звичайно ж, відновлення розслідування теракту, тому що ми всі переконані в тому, що воно має бути. Не можна так просто взяти і розформувати це розслідування, адже це не просто списки якісь – це більше 50-ти людей загинуло, ще більше постраждало, близько ста людей було поранено. Зараз точних цифр в нас немає, але це так приблизно. Закривати очі на те, що відбулося і взагалі це замовчувати, нічого не робити – це не вихід із ситуації взагалі.

Я вважаю, що ми маємо про це говорити і нагадувати про це всім. Не тільки ми, рідні, а це також мають нагадувати наші дипломати на всіх міжнародних майданчиках. Ми зараз звертаємося до певних людей, щоб нам або допомогли і ми самостійно їхали закордон і піднімали цю тема там, або, щоб все-таки українські представники почали про це говорити, бо вони про це поговорили буквально декілька місяців після теракту і все. Зараз це все знову замовчується.

До яких дій та заходів ви вдаєтесь, щоб залишити тему Оленівки актуальною?

У своїх соцмережах ми намагаємось висвітлювати те, чим займаємось, які заходи відвідуємо, про мирні акції на підтримку військовополонених. Також різні заходи для вшанування пам'яті загиблих в Оленівці, висвітлюємо різні зустрічі, на яких ми буваємо, тобто мається на увазі зустрічі з тими ж міжнародними організаціями та державними органами України.

Звертаємося до різних ЗМІ: і українських, і закордонних. Деякі погоджуються нам допомогти висвітлити цю проблему, але від багатьох ми ще очікуємо відповіді і надіємося, що будуть певні результати від висвітлення проблеми в публічному просторі.

На вашу думку, яких дій вистачає, щоб пришвидшити процес повернення військовополонених?

Я вважаю, що не вистачає уваги до самої теми теракту в Оленівці. Як я вже сказала, після трагедії кілька місяців про це поговорили і потім просто почали згадувати. Потім ООН розформували місію і люди вже просто не звертають на це увагу, тому що в нас йде війна, дуже багато різних подій трапляється кожного дня, тому, звичайно ж, все втримати в голові важко і увага суспільства переключається на інші події та трагічні ситуації.

Але це вбивство військовополонених, вони були беззбройні. Повторюся знову, я вважаю, що наші дипломати повинні піднімати цю тему на всіх міжнародних майданчиках, щоб всі засудили цей злочин.

Теракт не визнаний досі терактом. Ні в Україні, ні закордоном. Це визначено як злочин, але оскільки немає розслідування, його закрили, то виходить, що це не теракт, а незрозуміло що. Про це потрібно говорити.

Бракує, перш за все, того, що наші дипломати не говорять. Навіть на Радбезі ООН я не чула, щоб там піднімали теми Оленівки останні місяці і взагалі, якщо просто в гулі вбити «теракт в Оленівці», то всі новини йдуть за минулий рік. Можливо, декілька нових статей з'явилося з початком цього року, але, в основному, це йде просто від родин.

Що Вас мотивує боротися далі та не дає опускати руки, коли Ви не бачите прізвище свого чоловіка в списках звільнених полонених?

Саме це і мотивує, що я не бачу його прізвища і треба не опускати руки, боротися заради нього.

Раніше було трішки важче відходити після обмінів, адже все-таки кожен обмін це таке хвилювання. Ти сидиш дивишся на телефон і чекаєш цього довгоочікуваного дзвінка, але його немає. Потім ти заходиш в новини, передивляєшся фото і відео з обміну, не впізнаєш свого коханого там ніде і розумієш, що знову не цього разу.

Я точно не буду опускати руки поки він не повернеться додому, тому що він стільки всього пережив і в Маріуполі, і в Оленівці під час теракту. Зараз я взагалі не уявляю, що він переживає в полоні вже більше року, тому, звичайно, буду боротися за нього і надалі. Він і є моя мотивація.

Які дії можуть загрожувати безпеці військовополонених?

Я знаю про те, що не потрібно поширювати інформацію про бойовий шлях. Наприклад, коли розповідають, що військовий служить з певного року. Не потрібно цього розповідати на загал. Хоча, я думаю, що росіяни більшість цієї інформації знають. Так як, наприклад, мій чоловік і більша частина захисників «Азовсталі» вже більше року в полоні , тому про них, напевно, вже знають все, що можливо. Але все-таки не потрібно це, перш за все, поширювати.

Також потрібно бути трішки уважним до своїх висловів. Наприклад про те, чи телефонував з полону захисник. Була така ситуація минулого року, що деякі рідні військовополонених про це розповіли в ЗМІ і після цього у захисників позабирали телефони.

Буває, що рідні знають про якісь факти побиття, жорстокого поводження. Я вважаю, що про це треба говорити, але все ж більшу частину інформації передавати в державні органи, оскільки як вже казали обміняні захисники, що саме інформацію про поводження з військовими в полоні може навпаки погіршити умови для них.

Ще є така тема, як місце утримання, адже росіяни постійно перевозять полонених з одного місця на інше. Наприклад, я взагалі зараз не знаю, де мій чоловік, але на зустрічах з координаційним штабом нам декілька разів говорили, що коли росіяни знають, що ми володіємо інформацією про місце утримання військовополоненого, то вони його перевозять в якесь інше місце, щоб заплутати. Таким чином, можуть зриватися обміни.

Який меседж ви б хотіли передати всім українцям?

Я хочу попросити українців не забувати, перш за все, про військовополонених, які билися понад 80 днів в повному оточенні, вони надлюди. Вони зробили все неможливе задля того, щоб Маріуполь вистояв. Я вважаю, що якби підтримка суспільства була такою самою як тоді спочатку, коли вони вийшли з «Азовсталі» в полон, щоб про це говорили в усіх соцмережах. Так само журналісти запитували у влади про захисників Маріуполя, що з ними і як вони.

Я думаю, що їх можна було б вже повернути, якби це не закінчувалось, постійно нагадувати всім про те, що вони досі перебувають в полоні.

Також хочу попросити не забувати про теракт в Оленівці, бо це жорстоке порушення всіх норм Женевської конвенції, це кричущий випадок, дуже великий злочин росії, який має бути покараний. Нам потрібна підтримка суспільства, підтримка українців, щоб цей злочин не був забутий і ми добилися, щоб поранені повернулися додому, а розслідування було відновлено.

Авторка: Валерія Фургалець