«Два Тичини» – історія зламаного кларнета

Павло Тичина – український поет, публіцист, політик. Він став модерністом, який писав вірші зі смаком музики. Тичина заснував такий поетичний стиль як кларнетизм. Його життя було наповнене справжніми випробуваннями. То ж ким був насправді Павло Тичина – людиною без вибору чи зрадником, легендарним поетом чи жертвою радянського режиму?

"Сонячні кларнети"

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року у селі Піски на Чернігівщині. Він походив з давнього козацького роду. Вже змалку юнак мав хист до музики, малювання та поезії. Вчителька порадила батькам віддати Павла в один з монастирських хорів, аби він вдосконалював свої навички. Також він навчався в художника Михайла Жука, який згодом познайомив його з чернігівською інтелігенцією.

У 1910 році Тичина розпочав кар'єру поета. Вже тоді в українській літературі утвердився модернізм. Митець робив свої перші спроби в поезії. Читачі були вражені мелодійністю та музичністю текстів Павла. У 1918 році світ побачила перша збірка поета "Сонячні кларнети". Ці вірші підкорили не одне серце. "Ми насолоджувалися красою українського слова, яке… грало, співало, бриніло, лилося зі сторінок незабутньої тієї книги", – писав український письменник Микола Бажан. І справді, в поціновувачів літератури творчість Павла Тичини асоціювалась з музикою, адже так легко й вдало він підбирав слова у поетичні рядки.

У цей період Тичина досить активно проявляв свою прихильність до незалежності України. Він написав чимало патріотичних віршів, які були присвячені добі УНР. Також Павло почав захоплюватись різноманітними літературними об'єднаннями, зокрема він став членом ВАПЛІТЕ.

"Партія веде"

Згодом Павло Тичина змінився. У його віршах все частіше можна було помітити політичну пропаганду. У 1931 році поет видає досить специфічну збірку "Чернігів". Вірші були наповнені комуністичними закликами та прославленням радянської влади. Враз сонячний кларнет змінився на джерело пропаганди.

Штурмуєм панські устрої

у нас доба індустрії

в нас темп і тлум понтонові

труди і дні двотонові

залізобетонові

Нехай Европа кумкає

а в нас одна лиш думка є

одна одна турбація

традицій підрізація

колективізація

Не батькова не неніна

дочка і мас і Леніна

ця мисль усім звідомлена

незламлена незломлена

переусвідомлена

У 30-х роках почались масові репресії українських митців. Засновник ВАПЛІТЕ Микола Хвильовий застрелився у власній квартирі. Чимало колег Тичини було заарештовано та відправлено у заслання. Саме тоді сонячний кларнет зламався. Найкращий письменник 20-х років почав звучати по-новому. Його поезія перетворилась на суцільну агітацію. Зміна творчості Тичини була настільки блискавичною і неочікуваною, що одні говорили про миттєву деградацію, іншим здавалося, що Тичина приховано знущається з радянської влади, третім — що він бореться сам із собою.

Можливо, письменником керував страх. Можливо, він боявся померти десь там у таборах, тож піддався радянській владі. Достеменно ми не знаємо. Василь Стус писав: "Великий поет цілковито зник зі сцени — з'явився безоглядний одописець тирана". І справді, колишній Тичина зник. Він почав писати твори на замовлення партії. Рядки писались вже по-іншому, без милозвучності, а лише з оспівуванням радянської влади.

"Феномен Тичини — феномен доби… поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Поет помер, але Тичина лишився жити і мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції… Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом", – писав Василь Стус.

Чимало фактів з життя письменника вказують на те, що Павло жив у страху. Знав, що його прослуховують, тож вдома у нього було багато м'ягких іграшок, якими він закривав усі щілини у квартирі. Сподівався, що ці ведмедики хоч якось його вбережуть. Бувши міністром освіти, Тичина намагався хоч якось реабілітуватись. Він писав рекомендації для виправдання "ворогів народу", адже тоді його підпис важив чимало. Також звільненим Павло передавав гроші та допомагав знайти житло. Досить часто при зустрічах з молодими поетами Тичина намагався покласти декілька купюр їм до кишені. Також на своїй посаді митець виступав проти русифікації України.

До поета неоднозначно ставились і шістдесятники. Чимало з них поважали першого Тичину, але другого – не могли зрозуміти. Літературознавці висувають гіпотезу, що митець в глибині душі заздрив письменникам цієї доби, адже вони писали вільно, не піддаючись системі, так як колись прагнув сам Тичина.

Тож хто він: видатний поет чи радянський колаборант, чи поет, який просто хотів вижити? Людина зі зламаною долею чи той, хто зміг бодай у чомусь перехитрити тоталітарну машину? В юності Павло Тичина мріяв прожити за філософією Сковороди, вільно творити, але останні свої роки прожив у самоті, залишивши відбиток в українській літературі.

Авторка: Соломія Герун