«Будемо боротись доки останній військовий полку Азов не буде вдома»: інтерв'ю про боротьбу за життя крізь невідомість

Сьогодні, коли українські військовополонені не можуть говорити, рідні стають їхніми голосами. Адже усі вони - об'єднані спільною боротьбою за свободу наших захисників.

Тамара - одне з облич Асоціації родин захисників «Азовсталі». Попри невідомість, що триває вже 8-й місяць, найзаповітнішою мрією дівчини є якнайшвидше повернення з полону коханого Олександра та усіх його побратимів. Він, як і сотні інших захисників Маріупольського гарнізону та воїнів Азовсталі, продовжує перебувати у полоні російських окупантів.

Про те, чого бракує для відновлення справедливості, а також про боротьбу за життя крізь невідомість, далі в інтерв'ю з Тамарою.

Розкажіть про Олександра. Який він?  

Саша дуже цілеспрямована людина, в нього завжди купа енергії та мотивації щось робити. Ззовні він суворий та холодний, але всередині теплий та чуйний. Він дуже любить тварин, завжди хотів собі собаку, бультерьера. Казав, що вони дуже слухняні якщо дресирувати, незважаючи на те, що вважаються небезпечними. 

Саша турботливий, уважний, максимально пунктуальний. Дуже любить сперечатись та бути правим, в мене також є така риса характеру, тому іноді і сваримось через це. Він любить, щоб все було справедливо і не терпить брехні. 

Як він потрапив до полку "Азов"? 

Скільки його знаю, то він завжди хотів на службу. Його тато також військовий, і Саша мріяв щоб тато був дома, а він пішов служити. Дуже багато за це сперечались раніше, але вибір людини треба поважати, до того ж це була його мрія. 

Два роки тому він подав документи в Києві, та згодом поїхав вже на базу, в Урзуф, проходити КМБ (*початковий період проходження служби в навчальних закладах). 

Коли ви були на зв'язку з Олександром? Якими були його слова? 

Крайня розмова була 18.05, а 20.05 він вже вийшов. Тоді, як завжди, сказав, що все добре, щоб ми тримались. Завжди казав, що тримаються і що все добре. Ніколи ні на що не жалівся, в першу чергу хотів дізнатись як справи в мене та його родини.

Чи говорив він про власні очікування щодо подальшої долі в останні тижні перед полоном? 

Дуже добре пам'ятаю, що за декілька тижнів до полону казав, що їх чекають гарні новини. На жаль, ці новини вийшли не зовсім гарними, але збереження життя важливіше за все. 

Чи вірили ви в ймовірність виходу в полон? 

Саша завжди казав, що в полон ніколи ніхто не буде здаватись. Ніхто не вірив в те, що вони вийдуть в полон, всі сподівались на допомогу, яка до них прорветься. 

Ви знайомі з історіями інших захисників, що знаходяться в полоні?  

Наразі 700 військових полку «Азов» досі знаходяться в полоні. Їх майже немає в обмінах. В кожного з них особиста, індивідуальна та дуже цікава історія. Я впевнена, що коли вони повернуться, ми почуємо дуже багато цікавого та нового.

Володієте інформацією щодо місцезнаходження Олександра зараз?  

Ні, на жаль, я не знаю його місцезнаходження та в якому він стані. 

Чи справді існують дії, які можуть загрожувати безпеці військовополонених? Які саме? 

Так. Наприклад, давати інформацію стороннім людям, неперевіреним телеграм каналам. Також не варто публічно світити особисті дані бійця та робити медійним. Варто казати про полк, про всіх, а не висвітлювати окремих людей.

В яких країнах ви були від початку повномасштабного вторгнення? Чи підтримують іноземці тематичні заходи, акції навколо Азовсталі та українських полонених? 

Коли почалось повномасштабне вторгнення я була в Києві, потім поїхала до Білої Церкви та згодом виїхала. Була в Румунії, Польщі, Швейцарії та Франції. На мою думку, спочатку вони не дуже сильно розуміли, що таке Азов, що таке Маріуполь та Азовсталь. Треба було їм це пояснювати, а також розвінчувати міфи про полк Азов. Згодом люди починали розуміти та більше виходити на мітинги, журналісти хотіли більше інтерв'ю та більше інформації. На жаль, зараз багатьом вже не так цікаво як раніше і людей все менше на мітингах. 

Чи бувають у вас моменти зневіри, коли у списках звільнених ви не знаходите ім'я Олександра? Що допомагає боротися далі?

Ні, такого немає. З кожним разом я розумію, що треба ще більше шуму, ще більше зусиль та роботи. Звичайно, іноді думаєш: от до такого то свята чи місяця він точно буде вдома, а потім його нема і ти просто змінюєш свої умовні дати в голові та знову чекаєш на нього. 

На вашу думку, яких дій не вистачає, щоб пришвидшити процес повернення полонених? Чого вам бракує для відновлення справедливості? 

Бракує обмінів полоненими полку Азов, тому що вже восьмий місяць вони знаходяться в полоні, в який потрапили за наказом. Згідно правил, вони мають там знаходиться не більше 3 місяців, тобто згідно з Женевською Конвецією. Як усі ми знаємо, рашисти не дотримуються ніяких правил та конвенцій, але всі мають усвідомити, що ніхто не зупиниться та будемо боротись доки останній військовий полку Азов не буде вдома.

Ви є частиною Асоціації родин захисників «Азовсталі». Про що ця асоціація особисто для вас?

Для мене це про велику працю, роботу над звільненням, над тим, щоб змінити думку людей, в особливості іноземців про наших військових, а особливо про полк Азов. Асоціація це також про підтримку один одного, підтримку всіх родичів, які також чекають на своїх рідних людей. Асоціація показує, що можна об'єднатись з невідомими тобі людьми і ви разом будете працювати над спільною справою, не дивлячись на те, що ви можете бути різними. 

Чи мали ви можливість спілкуватися зі звільненими військовими? Якими змалюєте їх поза об'єктивом камери? 

Як на мене, то всі вони унікальні, добрі та теплі люди. Ті, хто здавались найсуровішими бійцями, поряд зі своїми дружинами найдобріші та дуже ласкаві.  

Для когось "Азовсталь" став символом боротьби, інші називають його символом безсилля людства. Що особисто для вас є "Азовсталь"? 

Першочергово, з цим місцем в мене асоціюється біль та боротьба за життя, коли всі боролись за всіх. Це символ незламності, символ мужності та сили, відчайдушної боротьби. Символ нескоренності та надії. 

Якою буде ваша настанова українцям, щоб вони продовжували говорити про полонених. Які дії найкраще допомагають? 

Не потрібно забувати не тільки про бійців, а й про війну загалом. Дуже сумно дивитись на те, як багато хлопців хочуть виїхати, не допомогають, а лише ниють як їм складно через війну. 

Також, війна не повинна ставати частиною нашого життя, ніхто не повинен до неї звикати і якщо в деяких областях краще, ніж в інших. Всі мають докладати спільних зусиль, щоб це скоріше закінчилось. І не важливо за кордоном ти чи в Україні. Полонені - це невід'ємна частина війни, про яку всі забувають, але дуже важливо тримати цю тему на порядку денному. Люди не повинні забувати завдяки кому вони зараз живі.

~~~

Не сидіти, склавши руки, а якнайбільше говорити про усіх полонених та шукати можливостей передати їх історії. Саме безупинна боротьба та розголос - зброя, до якої сьогодні причетний кожен українець. Тож, не забуваємо, борімося та тримаємося разом в цій боротьбі за тих, хто виборював можливість життя для нас!

Автор: Валерія Цуба