"Кожна фотографія,знята про війну та її наслідки - це пересторога для наступних поколінь"

Незалежне та самобутнє, емоційне та відверте, але чутливе та болюче - таким постало сучасне українське мистецтво. Воно не зупинилось в умовах війни, проте точно змінило вектори й пріоритети. Велика кількість митців навчились виражати рефлексії на війну у власній творчості. Хтось активно чинить боротьбу на культурному фронті, документуючи воєнні злочини країни агресора.

Більше про мистецьку трансформацію, особливості сучасного фотомистецтва, його меседжі та сенси, а також який він - переможний репортаж, далі в інтерв'ю з українською журналісткою та документальною фотографкою Катериною Москалюк.

Якою була ваша діяльність до війни? Які ідеї ви проповідували у власних роботах?

До війни працювала із соціально чутливими темами. Писала та знімала фотоісторії про родини, які виховують дітей з інвалідністю, про будинки підтриманого проживання та людей, які там живуть і працюють, про проблеми статевого виховання підлітків із ментальними розладами, про людей з вадами зору тощо. Окрім тем із хештегом "вразливість", цікавилась мистецтвом, розвитком сучасної фотографії, зокрема документальної, записувала розмови із українськими фотографами та більд редакторами. Буквально за кілька днів до повномасштабної російсько-української війни, завершила роботу над фотоісторією про Львівський театр ляльок: знімала процес виготовлення ляльок, декорацій та костюмів, репетиції та вистави театру. Після російського вторгнення у фотоісторії про Театр ляльок фокус змінився. Театр, як і більшість театрів у Львові, став тимчасовим прихистком для внутрішньо переміщених осіб із різних куточків України.

Сьогодні документую життя під час повномасштабної війни Росії проти України - потоки людей на вокзалах; волонтерів, які плетуть маскувальні сітки для українських бійців, готують безкоштовні обіди, розвозять гуманітарну допомогу та дають прихисток безпритульним тваринам; внутрішньо переміщених осіб у притулках західної України та модульних містечках Львова; прибуття евакуаційних автобусів та потягів; похоронні процесії у рідному Львові; а також свідків злочинів російських окупантів. Записувала та фотографувала історії людей, які пережили окупацію у Бучі, Бородянці, Гостомелі на Київщині, а також у селах Лукашівка і Ягідне на Чернігівщині.

Ваші фото достатньо різноманітні передусім за сенсом, адже це і про фіксацію воєнних злочинів і про сучасну буденність українців. Врешті, який меседж ви прагнете донести завдяки своїм фото роботам?

Зараз фотографую життя під час війни. Зважаючи на те, що люди пережили за останнє століття - а це дві світові війни, концентраційні табори, голод тощо, ніколи не думала, що у нашому, 21 столітті, можлива повномасштабна війна із бомбардуванням міст та численними жертвами, зокрема серед мирного населення. Не могла навіть уявити, що з вікна помешкання побачу ракети, а потім наслідки їх удару - стовпи чорного диму над Львовом та поруйновану інфраструктуру. Не припускала, що зніматиму людей на руїнах їхніх будинків, похорони загиблих військових чи людей, які втратили свій дім і зараз змушені жити у прихистках. Утім зараз наша реальність така і необхідно її фіксувати. Мені видається, що кожна фотографія, знята про війну та її наслідки - це пересторога для наступних поколінь. Один з головних меседжів фотографії - це показати, наскільки жахливою може бути війна, скільки горя та болю вона приносить.

Розкажіть про особливості роботи документального фотографа під час війни.

У зоні бойових дій я не фотографувала, працюю зараз переважно із наслідками війни - документую життя в тилу та на деокупованих територіях. До війни створювала матеріали на чутливі теми, з героями яких важливо спілкуватись так, щоб не завдавати повторної травми. Проходила курс "Журналістика толерантності" про те, як етично та професійно створювати матеріали про людей, які стикались із дискримінацією, зневажливим ставленням чи зазнали насильства, прослухала багато лекцій про те, як створювати матеріали про людей з інвалідністю та вибирати фокус матеріалу. Відповідно до цих тем додалась війна. Важливо, щоб стандарти професії та журналістська етика не порушувались і зараз. Потрібно зафіксувати нашу дійсність, якби морально важко це не було.

Документую події повномасштабної російсько-української війни з перших днів. До Львова прибували евакуаційні потяги, а школи, театри, спортивні клуби і навіть паби перетворилися на прихистки. Мені було важко спілкуватися із людьми, які були змушені виїхати з рідних міст. Проте я усвідомлювала, що їм набагато важче, ніж мені. Знаєте, фотокамера інколи працює як бар'єр - на момент зйомки за нею можна сховатись від реальності, більше думати над пошуком ракурсу та вигідного освітлення. Біль наздоганяє потім, коли дивлюсь фотографії у себе на моніторі. Проте переконана в одному, сидіти вдома без діла було б у рази важче, ба, просто неможливо.

Більшість ваших фото - це репортажі з церемоній прощання з українськими військовослужбовцями. Якими ви змалюєте людей саме в житті, поза об'єктивом?

Я довго не наважувалась фотографувати чин похорону за загиблими героями. Моя перша зйомка у Гарнізонному храмі святих апостолів Петра і Павла була сповнена надії - 1 березня фотографувала весілля військового Романа Яремчука та Ірини Гудзюк, а потім хрестини його доньки Соломії. Роман резервіст ЗСУ. З початком війни одразу пішов служити. Проте до мене приїхав знайомий фотожурналіст із Туреччини, який працював над фотокнигою про війну в Україні. Він хотів зробити кадри під час похорону, адже це невід'ємна частина сьогодення, і попросив мене супроводити його у храмі та підказати, як поводити себе під час служби. Неможливо дистанціюватися від того, що відбувається навколо - розпач рідних, які стоять над труною, сльози друзів та випадкових людей, які зайшли до храму помолитись. Утім у даному випадку мої сльози нікому не допоможуть і нікому не потрібні - важливо задокументувати події, зберегти пам'ять. Найважливіше, щоб наші втрати не перетворювались на статистику, адже життя кожної людини важливе. Без винятків.

Як ваші роботи трансформувались у порівнянні з першим місяцем війни та зараз?

У перші місяці війни зйомка була переважно репортажною - хотілось зафіксувати якомога більше подій. Знімала прибуття евакуаційних потягів, черги на вокзалах, роботу польової кухні та організацію тимчасових прихистків. З часом робота стала менш хаотичною, почала обирати конкретні теми для довготривалих проєктів. Зокрема улітку працювала над авторським проєктом "Стрічки. Життя під час війни" - це фотопроєкт, головна ідея якого показати зміни у повсякденному житті людей в Україні, і у рідному місті Львові. Фотографії проєкту розповідають про те, як живуть вимушені переселенці у мобільних містечках, які головні питання вирішують волонтери та як ми зберігаємо пам'ять про наших загиблих воїнів. Стрічки - як візуальні маркери змін звичного укладу життя. Стрічки для маскувальних сіток, жовті та блакитні стрічки на вулицях міст, одязі перехожих та вітринах магазинів, жалобні стрічки на прапорах та чорні смужки на портретах загиблих воїнів, заклеєні скотчем вікна та смуги бинтів.

В яких країнах демонструвалися ваші роботи? Відчуваєте підтримку вашої творчості серед іноземної аудиторії?

З початком повномасштабної російсько-української війни інтерес у світі до України зріс. У моєму інстаграмі різко зросла кількість підписників, особливо серед іноземної аудиторії. Мої Роботи публікували у виданнях GEO, Bird in Flight, The Ukrainians, Ukraїner, Евакуація.City, Заборона, Куншт, Forbes Україна та інших, а також демонстрували на міжнародних виставках, серед яких Life Press Photo, Sony World Photography Awards, Odesa Photo Days, The Face of Humanity (США, Лос-Анджелес), Voices from Ukraine (Японія, Фукуока) та інших.

Катерина Радченко - фотографка, кураторка, дослідниця фотографії, засновниця та директорка фестивалю Odesa Photo Days разом з командою розповідає світові, що відбувається в Україні та допомагає тим, хто постраждав від війни. Команда фестивалю організовує фотовиставки, онлайн-зустрічі та презентації. Українська Асоціація Професійних Фотографів (UAPP) - під час війни займається освітніми, соціальними та культурними проектами, організовує виставки, щоб підсилювати інтерес до подій в Україні. Мої роботи також брали участь у виставках та проектах фестивалю Odesa Photo Days та UAPP.

У місті Фукуока (Японія), у просторі Round Midnight Gallery  протягом липня тривала фотовиставка «Voices from Ukraine». Експозиція знайомить глядачів із наслідками війни в Україні та життям у тилу - черги та натовпи на залізничному вокзалі Львова, переповнені притулки для переселенців та урочисті чини похоронів за полеглими у бою військовими.

У місті Гонконг, виставка у галереї Awethentic Gallery, організатори якої підтримують Україну від початку російсько-української війни, допомагає збирати кошти для українських благодійних організацій Razom та World Central Kitchen. Документальні фотографії проєкту завдяки простору Awethentic Gallery розповідають не лише інформацію, але і приносять кошти для України.

У Лос Анджелесі (США), у галереї Rise With Art триває виставка, яка розповідає про життя в Україні до війни. Світлини розповідають, яким було мирне життя в Україні і як сильно воно відрізняється тепер, під час російсько-української війни.

У Львові, у ТРЦ Lviv Forum зараз відбувається виставка «Війна, що змінила дитинство», на якій представлені фотографії мешканців модульних містечок Львова, зроблені для проєкту «Стрічки. Життя під час війни».

У віртуальній галереї  Незламні. Хроніки війни в Україні" експонуються світлини, які розповідають про волонтерів Львова.

У міжнародному виданні The information front, заснованому кураторкою Катериною Радченко та рядом інших фотографів опубліковані світлини волонтерів Львова, які плетуть маскувальні сітки.

Виставка спільно із Ukrainian women photography organization у галереї Art Compensa Art Fair у Вільнюсі (Литва).

Виставка спільно із Ukrainian Association of Professional Photographers - UAPP в місті Сотіра, Фамагуста (Кіпр).

Спільна виставка на фестивалі Copenhagen Photo Festival - Копенгаген (Данія).

Виставка «Пліч - о - пліч» у рамках міжнародного фестивалю Odesa Photo Days Festival.
Виставка українських фотожурналістів та фотожурналісток «Fighting for Dignity» у головному просторі Reynolds Journalism Institute (Колумбія, США) та інші.

Головне, що кошти від продажу фотографій ідуть на допомогу Україні - перераховуються у благодійні фонди та нагадують про те, що в Україні досі триває війна.

Зважаючи, що війна триває, ви плануєте збирати матеріал і надалі, до перемоги?

Так. Тут відповідь лише одна - так, фотографуватиму та писатиму.

Тисячі сюжетів проходять через ваш об'єктив. Чи є фото, що приховує історію, яка найбільше вразила ваш розум і серце?

"Розум і серце" звучить доволі пафосно. Проте у мене є декілька улюблених фотографій, які зробила з моменту початку повномасштабної війни. Фотографія із хрестин доньки військового Романа Яремчука та Ірини Гудзюк - Соломії. Роман тримає на руках маленьку дівчинку - видно лише її п'яточку та шеврон на рукаві Романа. Світлина про надію та життя, яке триває попри все.

Люблю світлину із Бородянки - міста на Київщині, що сильно постраждало від російської окупації. У міському Будинку культури не залишилось жодного цілого вікна, а стіни потріскались від ударної хвилі. Після роботи саперів та комунальників на робочі місця приходять працівники - приводять до ладу свої кабінети, перебирають уцілілі речі. У одній із кімнат на третьому поверсі помітила жінку, якам витягала з-під розтрощених меблів реквізит для імпровізованого театру ляльок. До війни Неля Лехно працювала хореографкою та влаштовувала свята для дітей. З вікна її кабінету видно розбомблену багатоповерхівку, а на стінах залишились плакати з виступів. Їй із родиною вдалось евакуюватися з Бородянки. "Коли ми поверталися і бачили з вікна автомобіля всі ці руїни - просто не могли стримати сліз", - пригадує пані Неля».

І ще хочу згадати світлину, яку зробила під час похорону загиблого військового Юрія Брухаля. На фото - одна із доньок військового, яка сидить поруч із труною. У її погляді стільки горя. На цвинтарі дівчинка міцно притискала до себе фото батька, яке згодом прикріпили до хреста на могилі. Діти не повинні бачити стільки лиха, вони стають надто рано дорослими. Росія краде у них дитинство.

Чи вдається зберігати баланс між людською емоційною реакцією та професійним обов'язком зафіксувати побачене?

Так, сподіваюсь.

В період, коли ми на власні очі бачимо війну та смерть, чи є місце мистецтву? Яка його місія під час війни?

Мені складно відповісти на це запитання у декількох реченнях. Мистецтво - не базова потреба. Утім воно допомагає залишатись людьми, надихає та спонукає жити далі.

Ваш переможний репортаж - це? 

Війна принесла і, на жаль, приносить дуже багато непоправних втрат, руйнувань та лиха. Нещодавно фотографувала початок навчання у школах західної України, знімала діток молодших класів - місцевих та із родин ВПО. Так от, у всіх дітей в очах повно смутку. Ми ще довго відчуватимемо наслідки війни.

Переможний репортаж - коли усі будуть вдома. У безпеці та затишку.

~~~

Мистецтво - одна з найбільш чутливих сфер на кризові явища. Сьогодні воно про біль, що трансформується у незалежність та силу. Про увіковічнення незламності, яка живе попри жорстокість. 

Саме тому, сьогодні мистецтво як ніколи на часі, бо це вкладання емоцій і сил в те, щоб українська держава продовжувала вільно розвиватися, а наша історія назавжди закарбувалась для наступних поколінь. 

Авторка: Валерія Цуба