2 роки спротиву. 10 років боротьби. Століття протистояння
24 лютого – день, який закарбовано в нашій історії як той, що колись змінив хід українського майбутнього. 731 день відтоді, як "крихкість" життя відчувається у кожному подиху. 2 роки, що певною мірою змогли охопити свідомість не лише українців, а й майже усього світу. Лише за 2 роки наші люди адаптувалися до життя в умовах постійної загрози, що є реальною у всіх містах. 2 роки ми невпинно тримаємо руку на пульсі новин, бо кожна – може змінити наше "завтра". 2 роки спротиву.
Але 10 років боротьби.
24 лютого – відносно нова дата в календарі, відлік до якої ми тепер також ведемо. Однак лютий в нашій історії – доленосний. Саме 10 років тому, в цей час, ми розпочали нашу боротьбу. Наші захисники, добровольці, які стали на захист України ще у 2014 році – створили невидимий щит. Ми пам'ятаємо бої за Іловайськ, героїчну оборону Донецького та Луганського аеропортів, бої за Дебальцівський плацдарм… Пам'ятаємо й визволення Маріуполя, Слов'янська, Краматорська, Костянтинівки й інших міст. Так, до 23-го лютого 2022 року суттєвих просувань російських військових на українській землі не відбувалося…
24-го лютого 2022 року масштаби територій розширились, але ми розуміємо, що прагнення ворога завжди були непорушними та всеосяжними.
Століття протистояння.
До другої річниці повномасштабної війни, редакція "Писанина.медіа" звертається до досвіду, який проживають українці не два, а вже десять років. Це про втрату дому, яку хтось зазнав ще у 2014 році, або про переоцінення власного покликання, що також принесла війна. Це про "життя у валізі", яке для когось не припинялось протягом цих десяти воєнних років. І про те, як за цей час зростало нове покоління борців.
Редакція "Писанина.медіа" висловлює вдячність нашим героям за свідому позицію та діяльність на благо країни.
"Втрата відчуття дому та безпеки – те, що принесла
росія ще у 2014 році"
Олена Нікуліна – мешканка Маріуполя, а також дружина військовослужбовця, який боронив місто і дотепер перебуває у ворожому полоні. Ще з 2014 року Олена, як і більшість маріупольців, відчувала війну зовсім поруч. Батьки Олени родом з міста у Луганській області, яке окуповане з 2014 року і про яке вона згадує, як особливе місто дитинства.
– Це маленьке місто [ред: про місто дитинства у Луганській області] поблизу кордону з рф, його було окуповано фактично без бою, все було ціле, але стало чужим з приходом нової "влади". Видача нових паспортів, рублі замість гривні, якийсь час функцію охорони правопорядку виконували донські казаки, неможливість туди навіть поїхати – все це розбиває серце і досі. Важко описати, але було відчуття наруги, наче хтось порпається у твоїх особистих речах.
А найголовніше, що у мене відібрали родину, бо через вік та стан здоров'я вони не могли їздити до нас. Також через бойові дії та так звані кордони між днр та лнр дорога стала займати майже добу замість довоєнних 6 годин, а я не могла їздити на окуповану територію, бо я держслужбовець. Ще момент. Це було раніше, але після окупації Маріуполя посилилось у стократ. Відсутність опори та місця, у яке ти завжди можеш повернутись, де тебе приймуть, що б не сталось – дуже ускладнює життя. Я не планувала жити там доросле життя, але психологічно це важливо. Тепер завжди є відчуття, що ти зовсім сама, відірвана від коріння.
Війна, яку ми відчували, живучи у фактично прифронтовому місті, максимально вплинула і на моє життя, і на світогляд. В 2014 році був переломний момент, коли треба обирати, на якій ти стороні. Ніколи раніше це так гостро не стояло і можна було бути нейтральним, але в 2014 – всі зробили свій вибір. Спогад, з яким пов'язую власний досвід війни – звільнення Маріуполя від сепаратистів влітку 2014 року і все, що йому передувало. Це весна-літо 2014, найяскравіші моменти в пам'яті.
"Війна змінює. Покликання – трансформується"
Віталій Запека – письменник, учасник російсько-української війни, доброволець, боєць батальйону «Полтава», який продовжує захищати Україну під час повномасштабного вторгнення. Віталій має позивний «Спілберг», який він отримав через власну жагу до фотографії. Починав писати російською мовою, але згодом перейшов на українську та відмовився писати та друкуватися «ворожою мовою».
– Багато з того, що я описував у своєму воєнно-сатиричному романі «Герої, херої та не дуже», з чим я справді хотів боротися, воно перенеслось на цей період, якщо порівнювати. Загалом, от зараз на очах війна змінюється і досвід 20 сторіччя переходить на війну 21 сторіччя. Це було видно в другій половині минулого року і зараз це особливо йде і буде йти великими темпами завдяки, в тому числі, FPV дронам, Мавікам тощо.
Порівняно з періодом до повномасштабного вторгнення та після – цікавість на воєнну літературу стала більшою. Якщо з 2014 по 2022 роки ми були «чужими» [ред: про воєнну тематику] у літературі, то зараз ця тема стала модною та іноді мені здається, що аж занадто. Актуальність зросла і цим користуються ті, кому не варто було б взагалі на цю тему писати. Найчастіше, що є – це хочеться випустити все з себе. Часто, на тих же нічних чергуваннях, особливо, коли спостерігаєш, про щось думаєш, то це виливається у якісь думки. У когось вони залишаються там, у мозку, а хтось наважується про це написати і це добре.
Зараз, коли я знаходжусь на будь-якій позиції – це для порівняння краще чи гірше, ніж в Соледарі. Мені там уламком порізало сумку з-під планшету, який я туди необережно приніс. Планшет цілий, а сумку трошки пошкодило. Зараз я відніс її на ремонт, але попросив, щоб не ремонтували ці «уламкові поранення» моєї сумки, мого побратима, якщо казати літературно, бо це мені як пам'ять і нагадування. Хоча в майстерні сказали, що легше купити нову, ніж цю відремонтувати. Я наполягаю, що ця сумка мій побратим і вона – нагадування, коли мене контузило і було дуже-дуже важко.
"З 2014 року нас виховувала війна.
Від 2022 року – ми стали її учасниками"
Військовослужбовець 103-ї окремої бригада Сил територіальної оборони Збройних Сил України. Став на захист держави у 18 років.
У 2014 році мені було лише 11 років, але події, які розпочалися у той період, дуже сколихнули бачення і розуміння того, що відбувається. Тоді мобілізували батька, і вся сім'я дуже переживала, постійно через новини дізнавалися, що змінилося за день, наскільки динамічно розвивалася ситуація. Ми були дуже щасливі, коли тата звільнили з армії, бо вийшов закон, який дозволяє залишити лави ЗСУ, будучи багатодітним батьком (у нас в сім'ї є я, брат і сестра). Але ми продовжували допомагати армії, безпосередньо підрозділу, у якому тато служив, а також фінансово іншим підрозділам.
24 лютого розпочалось для мене, напевно, як і для всіх, хоча ми на заході не дуже відчули те, що відбувалося тоді у східній частині України, а також Київщині, Чернігівщині, південних областях. Але передусім, як свідомі громадяни, ми разом з татом поїхали до військкомату, щоб потрапити у ЗСУ.
Моє рішення було не спонтанним, а на той час досить виваженим і обдуманим. Не завжди у хлопців в такому віці постають такі питання. Обдумуючи все, розумів, що тато обов'язково піде, а я лишуся навчатися, тож не дуже зможу допомогти війську. Тим більше, попри любов і підтримку мами, я всеодно тягнувся до тата. Після цих роздумів було запитання мами, чи ти вирішив стовідсотково, я сказав так, і після цього почалася наша з татом спільна історія.
За цей час найбільш переломним для мене є момент, коли ти розумієш, що ми могли з батьком загинути, але Бог нас врятував. Це був травень 2022 року, моє день народження я святкував у Луганській області, з татом були по різних місцях, але знали, що знаходимося в одному селищі. Тоді дізнався, що він дуже хоче мене бачити. Для цього треба було організувати перехід зі сховища у підвал школи, де був тато. Мені це вдалося, ми зустрілися, поговорили, і буквально через 10 хвилин в будівлю школи прилітає авіабомба, яка руйнує все вщент. Нашу кімнату не засипало, і якимось дивом нам вдалося вибратися звідти неушкодженими, хоча вибух був такої сили, що цегла літала в різні боки. Це перший такий момент. А другий, це коли одного вечора ти сидиш з побратимами за одним столом, вечеряєш, перебуваєш ніч, а на ранок дізнаєшся, що кількох з них немає в живих. Це дуже важко, і в такі моменти тобі вже нічого не хочеться.
Україна повинна бути квітучою державою, з поверненими землями, з цвітом нації, який буде відроджувати нашу державу. Вірю, що перемога скоро, і ми всі, з пам'яттю про втрати, згадками про минуле, будемо творити світле майбутнє.
"Ми вчимось допомагати вразливим категоріям населення,
якими також були 10 років тому, або є зараз"
Дубова Євгенія – голова факультету української філології та літературної творчості імені Андрія Малишка. Ще до початку повномасштабного вторгнення Євгенія, разом із факультетом, допомагали дітям, які постраждали від російської агресії.
Останнє «подаруй дитині казку» перед повномасштабним вторгненням Євгенія організовувала для дітей-сиріт з Горлівки. Так студенти відчували якусь внутрішню потребу.
– Поштовхом був соціальний проєкт першого курсу, де збирали допомогу на потреби захисникам на Схід, тоді і познайомились з дуже класною волонтеркою Тетяною Руденькою. Спілкувались довго, почули багато… Для дітей закінчується дитинство там, де починається війна. Тому, хай би як, студенти вирішили подарувати трішки дива маленьким друзям, які у свій вік, на жаль, дуже дорослі.
Організували збір на факультеті, де всі небайдужі долучались фінансовою допомогою, приносили книги, іграшки та інші необхідні речі. До факультету долучались багато друзів зі шкіл, де працювали студенти. Однолітки розуміли, як важко дітям там. Допомогу зі школи перевозили великою машиною (серце у той момент розривалось від щирості людей). Діти та вчителі з Першої ластівки просто неймовірні!
Війна почалась ще тоді, коли Євгенія та інші студенти були дітьми. Зараз Жені 22, але ворог досі мучає наший народ, нашу землю. Тож необхідно і зараз дарувати казку всім захисникам та захисницям, медикам та тим, хто тримає над нами мирне небо ціною свого життя. Долучайтесь до зборів, донатьте та пам'ятайте, хто наш ворог.
"Воєнні злочини, скоєні росіянами від 24-го лютого 2022 року – досвід,
який ми продовжимо"
Марія Алєксєєвич – дружина полоненого бійця "Азову", представниця громадської організації "Спільнота родин Оленівки". Чоловік Марії – Сергій Алєксєєвич – захисник Маріуполя, боронив "Азовсталь".
– Кожен українець має робити від себе все для того, щоб ми вистояли та перемогли. Зараз багато людей зосереджено на якихось своїх цілях, якась частина суспільства вже "прийняла" війну і живе звичним життям. Кожен має усвідомити, якщо росіяни переможуть, то будь-яка діяльність зараз, яка не пов'язана з пришвидшенням нашої перемоги та притягненням росії до відповідальності, буде абсолютно нічим. Суспільство, державні органи, вся країна – мають спрямовувати зусилля на те, щоб допомагати нашим військовим. За будь-якої можливості ми маємо доносити міжнародній спільноті інформацію про російські воєнні злочини та просити увесь світ допомогти нам у нашій боротьбі. Адже, якщо ми не вистоїмо, в нас не буде життя. Ні такого, як було до 2014 року, ні такого, як було до 2022 року, ні такого, як є зараз. В нас не буде майбутнього.
Наразі моя основна мета та сенс мого життя вже майже два роки – це повернути з полону живим мого чоловіка. Я зосереджена повністю на цьому і намагаюся робити все, що від мене залежить, шукати нові шляхи, хоч це і досі не привело до результату, але я вірю, що це обов'язково станеться. Якщо говорити більш глобально, то, звичайно ж, я борюся і буду боротися після повернення Сергія додому за те, щоб росіяни понесли відповідальність за скоєнні воєнні злочини в Україні. Зокрема, за теракт в Оленівці та загалом за порушення норм Третьої женевської конвенції про поводження з військовополоненими. Вони мають понести справедливе покарання і я буду робити від себе максимум, щоб це сталося, скільки б часу на це не пішло.
Спогад, з яким пов'язую власний досвід війни – 86 днів оборони Маріуполя, з яких 82 дні – в повному оточені, вихід з "Азовсталі" в полон, теракт в Оленівці. Спогади про ці події змушують мене робити більше кожен день і не зупинятися в досягненні своїх цілей.
2 роки спротиву. 10 років боротьби. Століття протистояння. Кожна дата в календарі, що мовить про нашу боротьбу – є свідченням того, що ми невпинно її продовжуємо. І, незалежно від дати, ця боротьба має об'єднувати нас спільним прагненням – зберегти країну та вибороти майбутнє для наступних поколінь. Слава Україні. Героям Слава!
* Важливо, що редакція не обов'язково поділяє погляди героїв матеріалу.
Редакція "Писанина.медіа"